danka_v_dorozi: (дружба)
Якщо дуже захотіти... навіть не так, якщо навіть просто тримати відкритим... ні, навіть тільки трошки привідкритим своє серце, то туди обов'язково прийде невелике нагадування про щось ДУЖЕ ВЕЛИКЕ: і що ж? )
danka_v_dorozi: (Default)
Раз на квартал розчищаю електронну пошту від десятків непрочитаних листів. Деякі з позначками, за якими їх шукати, інші без - для того, щоб стерти без сумнівів місяці через 2. 
Під лейбою "Друзі" знайшла один дуже влучний:
Як навчитися не осуджувати?

"...Но вернемся к Евангелию. Теперь мне хотелось бы рассмотреть: какими людьми Господь Сам окружил Себя, кого Он особенно к Себе приблизил? Казалось бы, как Богочеловек Он был достоин самого блистательного окружения, и рядом с Ним должны были находиться люди, украшенные премудростью и совершенные в добродетели.

Но Он Сам избрал Себе в ученики людей простых, не образованных, или, как говорили в то время, не книжных, таких, о которых фарисеи пренебрежительно отзывались: «Этот народ невежда в законе, проклят он». От своей простоты апостол Петр, например, говорил всё, что только ни приходило ему на ум, нисколько не задумываясь. Апостолы не были и вполне бесстрастными людьми, в них проявлялись различные немощи.

Например, апостолы Иаков и Иоанн поддавались гневу и мстительности: они предлагали Спасителю низвести с неба огонь на самарийское селение, где их не приняли. Были они подвержены и тщеславию, потому что желали занять лучшие места возле Господа в Его Царствии. А еще один ученик Христа, праведный Никодим, проявил трусость: он не решился открыто прийти к Спасителю, но, боясь фарисеев, пришел ночью. То есть на первый взгляд, ученики Господа были самыми обыкновенными, немощными людьми.

И рядом с нами Господь всегда поставляет людей, которые кажутся нам обыкновенными, немощными. Нам хотелось бы, чтобы в нашем ближайшем окружении были самые мудрые, самые талантливые и при этом самые кроткие и самые смиренные люди. Но вот Господь Своим собственным примером научает нас не искать таких людей, а любить тех, кто с нами рядом.

Старец Емилиан говорит:

«Тот, кто жалуется на людей, окружающих его, страдает по собственной вине, потому что он не понял: те, кто находятся рядом с ним – это именно то, что ему нужно. Сомнительным было бы его спасение, если бы ближние не были именно такими, какие они есть».

Что особенно привлекает нас в том, как относился Господь к Своим ученикам, этим простым и немощным людям? Его уважение к ним. Пусть апостол Иаков слишком горяч – но Спаситель удостаивает его видеть Свое преображение. Пусть апостол Петр говорит необдуманные вещи – но Ему Спаситель обещает дать ключи от Царства Небесного. Пусть Никодим боязлив – но все же Христос открывает ему возвышенные тайны.

Какой бы человек ни находился рядом с нами – малообразованный, гневливый, теплохладный, тщеславный – пусть для нас будет непреложным законом уважение и почтение к нему. Вот человек некультурно ведет себя за столом: толкает нас в бок, когда хочет что-то спросить, или тянет руку через весь стол, попадая рукавом в нашу тарелку, – а мы не позволяем своему сердцу отзываться раздражением. Вот он на наших глазах совершает плохой поступок, поддается страсти – а мы понуждаем себя к снисхождению и состраданию. И эти маленькие ежедневные подвиги – это и есть подлинная жизнь во Христе.

http://www.pravmir.ru/kak-nauchitsya-ne-osuzhdat/
danka_v_dorozi: (Default)
(від Блаженнішого Любомира Гузара)
Дозвольте, я дам такий невеличкий рецепт для вашого життя, для життя кожного з нас.
Ввечері, коли ми вже готові іти на спочинок, поставмо собі три запитання:
1. Що Господь Бог зробив для мене сьогодні? Нема такого, щоб Господь Бог мене забув – кожного дня, кожної хвилини він є з нами.
2. Що я зробив для себе доброг? Чи я добре вчився (працював) сьогодні, чи я використав свої таланти…
3. Що я доброго зробив сьогодні для моїх ближніх, для інших таких, як я?
Я думаю, якщо б ми дуже серйозно і послідовно ці три питання ставили собі кожного вечора, наше життя набирало б дуже великого значення.

danka_v_dorozi: (Св.Франциск)
Зміни у життя приходять непомітно. Як думки, які перелітають з одного предмету на інший, раптово і цілком невідомо звідки приходять ідеї-відповіді на питання, над якими могли товктися роками. Але для того, щоб сприйняти, побачити чи почути, вочевидь, також треба бути підготованим; на це і йдуть, ймовірно, ці роки товчення. Саме зараз читаю книгу про те, як прискорити "визрівання" хороших і творчих ідей. Але про це колись в іншому пості.

Минулої весни після поїзки в Тезе у Францію я зрозуміла, що щось назавжди змінилося. І це щось не просто відчуття, залежне від бургундського краєвиду, певної композиції нот, наявності певних облич довкола і пори року. Це відповідь на одне з довгих питань, які називають лише риторичними, залишаючи шанс на відповідь самому часові. Міру цього "назавжди" я зрозуміла за тою відповідальністю, яку відчула. Йдеться про загадкове, піднесене і... піднабридле, за кількістю згадувань, слово "покликання". Не знаю хто і як, але в молодіжних спільнотах, в яких я "оберталася" розмови про це можна було чути безліч разів. Популярність цієї теми може поступитися хібащо темі кохання чи дошлюбних стосунків, які все одно так чи інакше в чомусь дотичні до покликання. 

Так-от, це покликання, коли вперше його вічула як своє навесні 2011р., збило мене з пантелику. Як? Я завжди уявляла собі щось помпезне бодай на мою уяву, таке, яке, як прийде, то буквально з ніг мене звалить своєю "фатальністю", залиє сльозами, пригвинтить до місця, де перебуватиму. Думалось, що воно як штапм - припечатає тебе і більш ні на що інше я не матиму права глянути. Натомість його простота і, я б навіть сказала буденність, були настільки... прозаїчними, що я спочатку не повірила і чи не вперше поставила перед Богом дуже чітке питання. Відповідь була більш, ніж чітка і дуже скора. Але що мене вразило, то це те, що було воно як прохання чи пропозиція, яка залишає вибір за мною. Це так нагадало мені про історію пророка Іллі, здається, який порівняв присутність Бога з лагідним вітерцем. Такого точно не злякаєшся, і така лагідність не може пригвинтити. 

Після того в мене просто зникли думки про пошуки покликання. Десь воно відчулося "своїм" і хоч навіть як би хотілося ще шукати, підсвідомо розумію, що це все буде даремно. Таким цікавим є цей новий досвід "життя в покликанні". Це взагалі невидно і нічого особливого не змінювалося, і разом з тим для невидимого життя воно змінює все, якщо я тільки не забуваю. Інколи воно трохи нагадує дитину, яка взялася нізвідки, і невідомо як з нею поводитися, що робити. В способі життя, до якого звикла, її немає, але знання про її присутність змінює ставлення до всього довкола. 

Етап 2 прийшов підчас новорічної зустрічі Тезе в Берліні. (Я сама не розумію чому саме з Тезе пов'язуються ці речі. Навіть інколи хочеться, щоб, скажімо, сталося "просвітління" в будівлі якогось храму УГКЦ, а воно приходить, де йому заманеться).Точніше, дорогою в Україну. І "дійшло" до мене завдяки фільму "Джузеппе Маскаті. Цілюща любов". Бачили? Подивіться, як матимете бажання і не шкода буде сліз. Колись напишу і про етап 2, як трохи проясниться...
danka_v_dorozi: (пошук)
"В кожного з нас ще є якийсь час, щоб навчитися жити не так, ніби ми стружка, яка згорнулася навколо власної пустоти. Подумайте тільки, адже ж вартує лише розправити цю стружку, розімкнути це коло  - і зі всіх сторін життя б полилося багато і змістовно."
(митр. Антоній Сурожський)

Це фраза з невеличкої проповіді-розмови митрополита Антонія, виголошена напередодні Великого посту. Напевно, сьогодні вона нікому так не стане такою важливою як для мене. 
Їй передує інше важливе відкриття з тієї ж проповіді:
"Коли я задумуюся над собою й багатьма тими, хто протягом довгих років проходить до мене на сповідь чи духовну бесіду, мене вражає, що ніби непрохідною межею, непробивною стіною всередині нас самих, між нами і життям, свободою і радістю стоїть сама людина, загороджуючи собі шлях. Тому що великою мірою вся увага кожного з нас звернена на самих себе, на те що я думаю, що відчуваю, що роблю, що мені  інша людина сказала добре чи погане, на те, що я очікую від життя, що життя дало мені чи вкрало у мене. І все зводиться до того, що в нашому житті звучить єдине слово: «я». Я сам, я – весь час я; моє життя складне, мене образили, мене уникають, я радію і т.д. Так, напевно, було від самого початку, і недивно після цього, що Христос першою умовою того, щоб людина могла куди-небудь зрушити, могла вирватися з цього полону, ставить відречення від себе: «Коли хто хоче йти слідом за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною» (Мт. 16:24).
Але що означає це відречення від себе? Найчастіше ми думаємо, що відректися від себе означає влаштувати собі життя, позбавлене радощів, життя, де все є жертвою, де не залишається нічого такого, що могло б зігріти серце, збадьорити розум – і це не так. Тому що те «я», від якого нам сказано відректися, те «я», яке стоїть непрохідною перешкодою між повнотою життям  і мною, - це не все «я». Це якась поверхнева, дріб’язкова людина, яка закриває собою весь горизонт, яка не дозволяє мені самому бути тією великою людиною, якою кожен з нас міг би бути і стати. Відкинути себе означає найперше зрозуміти, що зосередити все життя на тій дріб’язковій людині, якою ми є в повсякденності рівнозначне тому, щоб звести життя до розмірів такої тюремної вузькості, в якій можна тільки задихнутися."

Мені дуже захотілося вийти. Я, щоправда, не уявляю як я маю це зробити в реаліях свого вузького офісу, кімнати, в якій запираю себе, коли стримуюся задля речей, які потрібно пережити і нестримуюся, коли дрібниці псують мені тимчасову картину. 

Митрополит радить в свому колі, або в колі своїх зацікавлень і людей знайти декількох осіб або декілька предметів, на яких можна було б в якості вправи, докладаючи зусиль, проти всіх своїх звичок, зосередити погляд і увагу так, щоб їх поставити в центр свого життя. Для кого я можу бути таким ближнім, який приносить не смерть, а життя, який приносить в чуже життя не безнадію, не важкість, не безрадісний настрій, а ласку, світло й тепло?

Підсумок такої спроби також проглядається в тексті проповіді: "Дуже  мало людей вміють старіти  так, щоб старість була перемогою життя, а не поступовим згасанням, яке закінчиться останньою поразкою смерті"
 

danka_v_dorozi: (дорога)
Я аж ніяк не горджуся своїм розпорядком дня, тому, коли до мене приходить можливість прийти на роботу раніше, я розглядаю це не інакше як подарунком від Бога на цей день. Пригадуючи свої попередні напружені робочі дні, я дуже свідомо,  перед тим як засісти за розгрібання і виконання всіляких завдань, встала і щедро поблагословила і своє робоче місце, і взагалі весь наш офіс, і університет, і тих, з ким мені доведеться зустрітися/  працювати цього дня. Я їм побажала всього найкращого, бо я знаю, що тепер зі мною нелегко. Я собі ледь вибачаю, а що про інших говорити. Я усміхалася і навіть жартувала ще до 10.00.

Коли перейшло за обід, мені вже стало важко стримувати свій гнів і незадоволення. З моїх спостережень за 2-3 останні  місяці, на роботі я  найчастіше піддаюся гнівові, швидко загоряюся і досить довго киплю, я роблюся неймовірно дратівливою людиною (ті, хто накапостив сидять потім тихо, але бідні ті, які нехотячи потрапили мені під руку), строгою на вигляд (це поволі стає постійним зовнішнім виглядом за замовчуванням, навіть якщо всередині  я дуже спокійна і навіть радісна) і ще в мене дедалі більше зникає бажання довіряти, навіть навпаки, я волію зайвий раз перевірити, бо постійно маю підозри, деяка кількість котрих здійснюються. Інколи, дивлячись на себе збоку, я жахаюся від того, якою можу здаватися тим, хто має зі мною справу. Потім, трохи посумувавши,  я вирішую не сильно тим перейматися, бо при згадці про тих людей, з якими маю найбільше співпраці, розумію, що за інших обставин ми би взагалі ніколи не потрапляли в спільне коло знайомих. Мене постійно турбує лише одне питання, яке я кожного разу ставлю собі. І відповідь на нього не залежить від того, наскільки я виправдовуватиму свою поведінку і скільки прикладів приведу поганої поведінки когось іншого. Я себе ставлю один на один з лицем Бога і питаю якою на роботі я виглядаю  для Нього.

Ось це і є моєю хресною дорогою і щоденним розп'яттям. Мені так важко бути і простою в спілкуванні, і невимогливою і щоб від того не страждали результати роботи. Я досі не вмію не піддіватися на образи і не думати про те, що я постійно перепрацьовую і ніхто цього не оцінить бодай тим, щоб помогти мені тоді, коли я потребуватиму. Не вмію одразу вибачати і забувати назавжди, а не до зручного випадку. Не вмію ставити на місце з любов'ю, чемно але зрозуміло змусити виконувати свої обов'язки, настояти на тому, що мене дратує музика в часі Посту і що це для мене є великою спокусою. Я не знаю як повестися, коли по щоках б'ють раз за разом і  після якогось удару віддаю такої здачі, що після цього мене назвати християнкою ніхто не зможе.

Часом, як сьогодні, мені вдається прийти до свідомості і ще на роботі зупинитися з шаленим обігом внутрішнього спротиву і зовнішнього нарікання. Я сама дивуюся, але чомусь я неймовірно люблю цю роботу, ставлюся до неї як до малої вередливої дитини. Турбуюся як за свою власність. Страждаю від того, що не можу "всім вгодити", бо хотіла би жити мирно з тими, хто також є творінням Бога, до якого звертаюся. Більше того, так непросто мати всі ці негативні емоції з тими, кого зранку благословляла :)
Хресна дорога починається з цього - я вирішую і постановляю віддати всі ці прояви і внутрішні реакції. Бо, хоч вони народжуються в мені, але не є частиною мене. Протиставляюсь їм і відмовляюся від них. Трохи мучить якась думка про те, що все ж я страшенно недобра, але я всеціло намагаюся передатися Богові, бо вже вирішила робити так, як би робив Він. З цього моменту все значно легше, якщо я все зовсім довірю Йому. Але я вже писала, що тепер зробилася дуже недовірливою, тому цей етап як стація, коли Ісус падає під хрестом: я роблю його важчим і на дорозі розкладаю всілякі перепони.
На щастя, закінчується цей неймовірно довгий робочий день... І Воскресіння скоро.
danka_v_dorozi: (Default)
Поки не забула ранкових морозяних думок:
В казці "Снігова королева" в око Каю потрапила не скалка - то в його душу заліз гріх.
"Мене щось кольнуло в серце, і щось упало в око!" - якось одразу відчувається, коли щось дуже не так, і світосприйняття від найменшого вчиненого прогріху змінюється. "Біль уже минув, але скалки залишилися" .
І чим довше гріх перебував, тим більше загрубівав Кай, тим більше від нього віддалялася власна воля. Замерзлий стан спричинився байдужістю і страхом. 
А Герда - совість. Вона-то одразу зауважила зміну і побігла на поміч. Кілька років забувалася в рожевих квітучих мріях, стояла перед привидами минулого, перед страхом невідомого, щоразу нехотячи віддаляла безпосередню зустріч зі свідомістю.
Не пригадую зараз чи знала Герда про те, що причиною всьому скалка. Але "Тоді Герда заплакала, її гарячі сльози впали йому на груди, пройшли в саме серце, розтопили крижану кору і розтопили скалку чарівного дзеркала." Отже, совість значно скоріше, ніж свідомість проходить шлях до потреби прощення і розгрішення. Поки би вона Каю розповідала про те, чому вжливо витягти скалку і що воно таке... 
"Але, коли Кай і Герда увійшли в низенькі двері, вони помітили, що за цей час встигли стати дорослими людьми." От що цікаво: поки вони блукали (Кай в холодному пустинному замку самотності і байдужості, а Герда в дорозі - сумнівах і пошуках), залишалися дітьми. Не гріх змусив когось із них подорослішати , а як раз процес усвідомлення потреби прощення, саме каяття і вибачення, зрештою.
 
"Бач, бродяга! - сказала розбійниця Каєві.- Хотіла б я знати, чи вартий ти того, щоб за тобою бігали на край світу!"
.... хотіла б я знати.... чого мушу бути шуканою аж на краю світу...
danka_v_dorozi: (Радість повна)
Цей день чудовий!!! Чудовіший за всі попередні і ні на що не схожий. Він чекав від непам'ятний часів, щоб прийти сьогодні і доповнити зміст наших життів. Цей день благословенний молитвами тих, кого я не знаю, кого ще ніколи не бачила і вже не побачу. Молитвами, милосердної відповіді на які я не заслужу ніколи, а вони все одно приходять безкорисливо і з великою надією. 



Цього дня в мене рівні можливості, і невизначено велика кількість добрих справджених намірів.



Сьогодні разом зі мною, зовсім близько - на сусідньому стільці і дуже далеко, довго небаченими, проживуть цей день сотні моїх знайомих і друзів. І від усвідомлення цього моє небо в голові стає ще блакитнішим. Я буду намагатися не поспішати і не переживати, але навіть коли так станеться, я не зневірятимусь, всю свою надію поклавши на мого Бога, своє серце звернувши до Нього. В напрямку, якого не знаю, до Обличчя, якого не побачу, до Благословення, якого ніяк вповні не оціню. 



Це чудовий день. День з проханням про вибачення, день надії на прощення, день мрії про з'єднання назавжди без слова "поки". 

Як я тішуся, коли в неділю ми співаємо на чотири-п'ять голосів "... бо понад всі дари є дар оцей - любов, якою полюбив Бог нас людських дітей"!
danka_v_dorozi: (гарний настрій)
Не знаю, що саме проходить. Просто засинаю, а коли прокидаюся,то картка на столі стверджує, що якщо і ранок, і пробудження прийшли, то є шанс почати все заново. Заново починати не хочеться, а продовжувати виходить. Ранки в нас завжди дуже ранні, збирання - швидкісні , настрої і свідомості - майже пробуджені і так до побажання одне одному гарного дня. Далі йду туманом або напівсірим простором, вилажу на 4-ий поверх і думаю, який цей мій сьогоднішній день буде іншим від всіх попередніх. Звичайно, все одно є порядок речей, якого немає потреби змінювати, бо він зведений до оптимальності. Але і в цьому порядку є місце для непередбачуваностей - є місце для людей. 
 
От що явно міняється, то це стосунки з Церквою і (хоч не хоч) через неї з Богом. Від далекого колись в дитинстві, до близького в студентських роках, Він приходить завжди сущим в теперішньому. Були б охочі вуха, можна було б чимало розповісти про небезпеки і дивовижі, які трапляються в місті, де церкву (і  то ту, яку треба) можна знайти чи не за кожним рогом, навіть на першому поверсі. А так, я просто подякую за те, що було зі мною досі. І віритиму, що не дарма велику тугу і самотність переживали навіть ті, які перебували перед дверми Царства Небесного. Вірити не для слабких, надіятися не для пустослівних, і Бог не для вмерлих. 
І ще... допоки я тільки матеріальна, мені також важливо, щоб через мої фізичні вуха, очі приходив Бог: щоб нагадував про себе поки я саджу свої очі за комп'ютером, щоб з розмов по телефону я відчувала Його руки в голосі співрозмовників. От Він і приходить. Зовсім не так як раніше. І дивно, як згасають одні джерела, але тільки для того, щоб можна було врешті побачити інші, зараз найбільш необхідні. 
Післявчора я просила в Нього відкрити мені вікно, бо двері були гучно замкнутими. І я навіть не встигла трохи поскаржитися...
danka_v_dorozi: (дорога)
 Думаю, якщо не почати нині, то вже не відомо, коли почну.
Це спільна задумка з [livejournal.com profile] merezhyvo  , якій дякую і за натхнення, і за ідею, і за підтримку.
Такий перший:
(1) БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ
де і як? )
Що буде далі?
- Я чесно не знаю. Мені обіцяють лише важку працю. А я й не шукаю легких шляхів. Скаржитися дуже немає кому, бо в кожного свої біди і мені справді хочеться всіх їх трохи полегшити чи бодай не додавати своїх. Та й нічого хнюпитися в 24 :)
 І головне спокійно опісля подякувати. Бо що інше, як не незгоди дозволяють нам пригадувати, якою гарною і міцною зброєю нас авансом нагородили при хрещенні. 
Ще багато всякого хочеться втиснути. Але найбільше прагну донести: та не бійтеся ви і довіртеся. 
І прошу ваших молитов, щоб не боялася і я :)




danka_v_dorozi: (Default)
 Трохи і я зареву. Надмір емоцій діє не гірше за настояний зелений чай, випитий без пам'яті просто перед сном. 
Коли просинаєшся сильно закоханою, рухаєшся без спочинку, намагаєшся, щоб  і тут і там, і нам і вам, з Богом і з людьми - в мене замале серце. Я не вміщаю. Моя ямка замала для того, що хоче бути вже більшим, ніж калюжкою після дощу. А якій землі приємне риття? А яким рукам - мозолі від лопати?
Для тих, хто шукає брудну кухню за блискучою позліткою, я навіть самовільно рада видати компромат. Просто, щоб трохи тим поділитися. 
Чекаю вже завтра: на Вас - кам'яна зачерствілосте, на Вас - позірна праведносте, на Вас - втомлива стурбованосте. Чекаю, бо як вміє розважити безтурботна балакучість, так вміє заспокоїти стриманий сум в обличчі. А ген-ген долі чекає незмінний лик Сутності. Так трошки-трошки кольне - доторкається списом любові в серце. І ні вліво, ні в право. Тільки одна-єдина: Я є правда, дорога і життя.
Я щаслива тут, саме зараз. І не можу тримати лише для себе. 
Помолюся з Св. Терезою:
Хай сьогодні  буде внутрішній мир.
Довірся Богові в тому, що ти саме там, де б ти мав бути.
Не забувай про безмежні  можливості, які народжуються від віри.
Використовуй ті дари, якими тебе одбаровано і ділися любов'ю, якою тебе наділили.
Хай тебе наповнює усвідомлення того, що ти є дитиною Бога. Хай Його присутність ввійде в твоє єство і наповнить твою душу свободою, щоб співати, танцювати, славити і любити.
Бо вона для всіх і кожного з нас. 

May today there be peace within. 
May you trust God that you are exactly where you are meant to be. 
May you not forget the infinite possibilitie s that are born of faith. 
May you use those gifts that you have received, and pass on the love that has been given to you. 
May you be content knowing you are a child of God. Let this presence settle into your bones, and allow your soul the freedom to sing, dance, praise and love. 
It is there for each and every one of us.


danka_v_dorozi: (дорога)
Сьогодні була мить, коли я була напівсонною, і мить, коли була напруженою в слуханні, і мить, коли справді стискали сльози розкаяння, а ще мить, коли була ситою, і мить, в якій поруч була подруга, потім мить, коли серед книг я вибирала послання для нас з братом, ще мить, коли Бог не був на вершечку Собору, і мить, коли мій розпач і жаль лежали написаними на листочку в клітинку, і обов'язково прийшла мить, коли одне за одним стирали їх, мить, коли був тОй отець, а ще майже при кінці мить, коли зламався автобус і мить, коли з слухавці був голос брата.
Так ніжно Льюїс пише про твори Дж.Макдональда: "Спокій його розуму приходив не від активного будування майбутнього, але від відпочинку в тому, що він називав "святим Сьогодні".
От поки я в дні нинішньому, перед моїми очима багато див: минущі, живі люди, конкретні і як ніколи важливі слова, рухи, зустрічі. Нинішні справи - найважливіші, особи, яких зустріла - найдорожчі і слова, які сказала - назавжди, навіть гроші в гаманці - все багатство. Бо це лише на сьогоднішню історію. Сьогодні - найреальніше, найближча можливість до святості.
danka_v_dorozi: (Ніжність)
 Заради сміху залишу пам'ять про випадок тут. Наперед прошу отців (священиків) не ображатися. Ви всі різні, на моє велике щастя.
Вчора на Круглому столі, організованому студентською організацією "Обнова" та Києво-Могилянською Академією, мала я доповідь, яка  вписувалася в тему столу "Успішна кар'єра і християнські цінності". Відпиратися було нікуди: за кілька днів до заходу мене поставили перед фактом про те, що доповідатиму від товариства я і крапка. Ну, ціле щастя що поки я працювала в банку, то часто робила записи про свої робочі будні і чуда в ній як тут в жж, так на паперових засобах. Позбирала все докупи і спокійно навіть з радістю поділилася з аудиторією яким чином поєднувалося робоче з християнським. Впевнена, нічого особливого тут не було. Якщо ти вже християнин, то якось природно, що на роботі себе не розчленуєш на "християнське" і "нехристиянське", дієш так, як совість каже. 
Значить, сиджу собі преспокійно, слухаю інших гостей, запрошених на промову. Тут чую, як один наш священик каже про мене щось типу: "Ну, на жаль, статистика показує, що нормальні працівники часто керуються нехристиянськими цінностями". До речі, з аудиторією ми посміхнулися одночасно. 

Висновок мені напросився один: по вірі вашій вам дасться. Нічого сподіватися чесних працівників, якщо самі в ефективність таких не вірите. Я обурююсь може навіть надто надавши значення тим словам. Просто я знаю, яку силу такі думки мають. Не можна молитися за мир і щодня готуватися до війни і вишуковувати підтверджень їй, неможливо виховати молодь, яка буде жити християнськими цінностями і водночас постійно твердити, що гроші, зв'язки вирішують все. Або одних зводите, або інших обманюєте. Якщо Христос і християнська позиція - поезія в церковних стінах, то мертві душі всі ті, хто нею займається. 
Я знову пригадую вчинок о. Піо (вкотре вже!), який висварив своїх парафіян, котрі благали його провести молитву, щоб Бог послав дощ у посуху, а самі прийшли без парасольок. 
Шкода, що після цієї фрази мене трохи заціпило, а то б я бовкнула, що нормальним священикам статистика - лише радісна можливість оглянути поле своєї праці. 
До речі, подумалось: що буде з нашим життям, якщо нормою вважати те, що робить більшість? 
danka_v_dorozi: (Default)
 Збаламучена. Але цю бурю в склянці води, дуже швидко припиняють. Непомітно, через листи, слова, розмови з батьками і друзями, через намагання ну бодай чимсь скласти подяку. Або може мене присипляють, щоб я втратила пильність?
Сьогодні переконалася, що пустити гріх в своє серце, або ж не дозволити йому туди ввійти можемо лише ми самі. Свідомо.
Гріхи, що приходять ззовні ніби і легші, бо все ж сформовані не нами, і в нас знаходять часом готові відповіді на виклики, а часом змушують замислитися. Але бувають важчі, ніж інші, бо неочікувані, висловлені чи зроблені не на наш манер і часом їх без допомоги не викрити. А внутрішні підбурювання до гріха небезпечніші тим, що можуть крутитися довго і нудно, переконувати тоді, коли ніби вже все вирішено, з'являються нізвідки, точніше, що й страшно, з мого-таки рідного серця, черв'яком сумнівів риють таку яму, що один ойой.
І завжди є той момент, що його називають моментом істини. Відчуваю його, як укол готрої голки: чіткий, але такий миттєвий, що запросто забутися можна. Завжди ставить наносекундне запитання "то як?" і я часто вдаю, що я пропустила його, що не почула питання. Погоджуюся і знаю, що вже згодилася. Але варто зловити недобру думку за хвостика, Боже милий, яке ж воно нікчемне, мале і гидке, але як варте уваги і обережності!!! Спочатку мусить бути оце зловлення, а потім спасіння не забариться, "Богородице Діво" покриває такою відчутною допомогою, захистом.
Є гріхи вишукані. Ці підбираються з такою небаченою дбайливістю, що бережи нас Господи. Не знаю, чомусь в цьому випадку лукавий мені уявляється чудовим маркетологом: він безпомилково вираховує на чому я найбільш падка і чим я безтямно дорожу і весь час під виглядом доброго підсовує якусь таку підробку, що один біль її бачити - таке воно вираження ненависті. 
 Ставало страшно, коли шквал незрозумілого настиску виливається на мою голову, коли є правда, яка ніби і правда, але забирає життя. Та як мені забути, що була та Досконала Жертва - образ ідеалів і перфекція найбільш сперфекціонізованого мозку? Власне, тому я серцем чую, що Він - Правда, бо вибрав собі такий простий і прямий образ. Я не можу не любити сильно-сильно, коли і в десятитисячний раз, як руки мої не те що впали, вони валяються десь нескінченно низько, Він все ж каже: "Ми ж спробуємо ще раз, так?"

__________________________________________________
(про картину: знайшла її в порожній кімнаті, в ящику, на сторінках книги, серед книг призначених на вічне на зберігання і довге забуття. Частина з малюнку Ван Ейка. Вдала...)
danka_v_dorozi: (релігія)
- Боженьку, забери мене до Лаосу, кинь мене біля якогось озера, висади на гору, на якій ще немає снігу...боюся просити взяти до Себе, бо то зовсім безвідповідально і ще стільки роботи, та й за що мені зарашній така честь. Просто забери мене кудись...
Атака справа: " - Ага, чуда захотілося, отак, щоб нічого не робити і від всіх неприємностей втекти, а після двох днів в Лаосі скавуліти від голоду і знов проситися кудись в рідні краї".
- Ой, ти ж знаєш, я вже більше не можу. Я втомилася слухати ідіотичні фрази про самогубство і відганяти їх з запалом, якого зараз мало. Я інколи просто не розумію, наскільки ж то бідною уявою треба володіти, щоб таким спокушувати. Фраза "Я викину тебе з балкону" тепер активно застосовується хіба до найменшого непотребу в хаті і викликає якщо не посмішку, то просто байдужість. Але я вже не можу і з приводу іншого: постійного відчуття, що я звалилася в яму і мене безупинно закидує камінням. Надія, що ось, ще один камінчик і я візьмуся розгрібати, вмирає ще не народившись після того, як новий камінець цілить просто в голову.
- Класно! Ось тепер-то ти і зможеш діяти так, як християнство вчить: в тебе купа випробувань, а ти силою віри їх туди, силою волі їх сюди!
- Правда, ти зумисне мене дратуєш? Ой, і в кого я питаюся. Я й сама знаю, що зумисне. Як же ти мені набрид, підсовуючи щоразу ці пережовані відповіді, ці нудні питання, з яких, я знаю, я не вилізу, поки в мене є мізки в голові, і вічно, вічно одне і те ж. Боже, про що ж таке подумати, де немає проблем, про що таке подумати, щоб не просити зникнути з цього місця...
Я дуже боюся стану, коли мені погано. Бо тоді приходять інші, сильніші і розраджують, а я опісля роздумую про власну слабкість. Всі ці фрази типу "Хто бере - наповнює руку, що віддає  -наповнює душу" давно сформували відчуття, що віддавати значно краще, ніж брати. Брати страшно, брати соромно, брати слабко, брати так по-людському. Він зараз стане на протилежну сторону і почне доводити мені як важливо вміти брати: брати - вміти долати свою гордість, бажання першості, прагнення більшої досконалості.
Ну, вразь мене! Скажи щось зовсім новеньке, яке не переверне мого життя, але звучатиме так мудро!
І він каже: "Еге, брати дуже важко, коли хочеться тільки віддавати. Але, коли ти береш - одночасно даєш комусь можливість щось дати. Тоді наповнюєш і руку і душу :) Усміхається. Годиться?"
- Годиться.
Потім я захворіла. Так, щоб аж на роботу і навчання не піти - вперше за останні 6 років.
Хм, Він не переносив мене на Лаос, залишив в Україні і взявся разом розбирати каменюки з моєї ями. Тільки тсс!...не зворуште Його, я ще трошки поспостерігаю за Його спокійним обличчям.
Ні-ні, мене вже давно не температурить :) Хіба далі трошки паморочиться голова
danka_v_dorozi: (Осінь)
В розпалі робочого тижня намагалися готуватися до семінарів. Я і брат. І вже коли я остаточно порозкаладала всі баланси і фінансові звіти довкола себе і підібралася до розв'язання завдання продзвеніло його питання: "Дан, я щось нічого не розумію в тій притчі про жінку-ханаанку. Чого Ісус помагати їй не хотів зразу?". Я знаю, найнесподіваніші питання чи бажання до якоїсь роботи виникає саме тоді, коли найбільше потрібно сконцентруватися на чомусь іншому - ближчому до нашої економіки. Але оскільки то вже він сам запитав, а відповідь знати хотілося і мені, я взяла тайм-аут. Нібито для того, щоб зробити щось на кухні. А насправді там я збирала свої думки. І от що з того вийшло...
Точніше, не вишло, а що прийшло. Я собі зразу згадала історію з самарянкою. Справді, вона також не належала до тих вибраних (євреїв), спасати яких прийшов Ісус. Тим не менше, саме він почав розмовляти з нею і зовсім не відвертався, а таки дав відчути благословення і заспокоєння. Чому ж до ханаанки зовсім інше ставлення, якісь подвійні стандарти? Він же ж Бог, Наймилосердніший і Той, хто вчив весь час і усім вибачати і дуже любити. З тим я прийшла до брата. Звичайно, не лише з питанням на питання, бо по дорозі коридором згадала про Пророка Іллю і його слова в книжці "П'ята гора" П. Коельйо: " Ілля: "Бог суворий". - Ангел: "Лише з вибраними". Я собі думала: яка сила-силенна людей приходила до Ісуса з проганням, благанням, плачами, молитвами про зцілення. Сторінок Біблії не вистачило б, щоб писати про кожен окремий випадок, а от про ханаанку ми маємо згадку і саме завдяки випробуванню її Ісусом і її відважній відповіді. Я якось в ту ж мить, як ця думка прийшла, вже не сумнівалася, що Бог таким чином вписав її у вічність: через велике випробування. Щоб підняти її велику цінність.
Самарянку Він підіймає сам, бачить її духовну темність і просто вдирається в її життя, запалюючи його. А от щодо ханаанки, чомусь не сумніваюся в тому, що хвороба її дитини дуже поглибила її духовність і в Богові вона вже була милою. Залишилося тільки кілька речень до підняття її в наших очах. В цьому випадку, слова про дітей і хліб - останнє, в цій історії, випробування віри жінки.
Поки я все це вимовляла братові, до свідомості доходило розуміння того, що я ось тільки тепер побачила Любов в тому ніби докорі. А я ж сотні разів думала чому і чому він так сказав...

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 12:13 am
Powered by Dreamwidth Studios