danka_v_dorozi

Сил бракує зовсім трошки-трошки. Це так, коли вже видно берег неділі, але під ногами ще немає дна і знаєш, що залишається тільки гребти скільки є сил, а в голові дзвонить дзвоном фраза "Сили скінчилися. Альо-альо, сили скінчилися". Але це несподіваний досвід. Я цілих два з хвостиком тижні роблю те, що справді хочу робити, що люблю; моя робота - це такий заряд активу, це часто розумні і цікаві люди, це веселі студенти, це море непередбачуваних ситуацій, віднедавна це щотижневі робочі поїздки чи то по Львову, чи по областях, ну, так, трохи нудних документів чи бюрократичних заходів. Моє дозвілля - це  турбота про здоров'я, вивчення того, що потрібне зараз (покищо це бух.облік) і спів для Бога. Мій вільний час - це мій сон і молитва.
І є ще пункти.
1. Це про дослід, який почула в одній аудіокнизі про інстинкт сили волі. Виявляється, що коли ми, наприклад, біжимо, то настає момент, коли в голову приходить щоразу переконливіша думка "я більше не можу". Нормативи з фізкультури в школі пригадуєте? Так ось, ця думка формується у мозку, але насправді не передає реального стану витривалості наших м'язів. Як зауважила одна професійна бігунка, "коли мені прийшла ця думка я одразу подумала "однак, я ж досі біжу, отже, насправді, можу". Мозок в цій ситуації включає інстинкт самозбереження, втім значно раніше, ніж є реальна загроза нашому здоров'ю чи наші м'язи справді можуть проявити свою витривалість.
Я б про це послухала і забула скоро, якби мало не в той самий день уривок, який слухала на ніч (не подумайте, я не так багато слухаю, то я рідко сюди пишу) інший уривок... :) з Льюїса був про щось дуже схоже. Баламут розповідає про те, як часто ми - "пацієнти" за міліметр від Царства готові кинутися в прірву відчаю, вважаючи, що сили наші скінчилися і нікому нам допомогти.
Ага, ще згадався уривок з фільму "Битва гігантів", коли на тренуванні хлопцю-спортсмену тренер зав'язав очі і той перевищив всі свої і чужі уявлення про те, що насправді він може зробити - проніс на спині товариша по команді через все спортивне поле, хоч був впевнений, що здолає лише частину шляху.
2. В мене все ще багато часових прогалин - відривання на термінові і неважливі речі, літання в емоційних поривах і крайнощах, беззмістовне плавання в інтернеті, гаяння часу перед тим, як треба взятися і таки зробити, може, не найприємнішу, але найпріоритетнішу річ. Часто це дзвінок до когось з родичів чи друзів, це, однозначно, кроки назустріч до  моєї цілі. Ціль -де ти? Це читання книг (руки до неба) - просто необхідна річ для мозку, для мови, для розширення меж. Ось це, певно, більша проблема, ніж нестача сил. Це навіть причина частково.
3. Як я радію, що до Великого посту цього року так багато часу на підготовку. Хоч трохи збалансуватися і ввійти в тиху воду. Щоправда, буде більше зовнішніх відволікань, все ж весна притягує до себе увагу, але мусить же бути якась рівновага між буйністю краси природи і тихістю вдячності за цю красу.
4. Ще про роботу. Я написала, що роблю те, що люблю. Але спочатку мені довелося полюбити те, що я робила. І тих, з ким я працюю. І ця любов - результат кожного дня. Він залежить від кожного сьогодні, і трохи менше від сумарних трудів попередніх днів. Ми всі страшенно мінливі. Ооо. Невідомо, що принесе день завтрашній. Але за нинішній я дякую від усього серця.
Все, певно, на сьогодні :)