Є в житті такі періоди (інколи моменти, а інколи довші чи менші відрізки часу), коли треба, коли мусиш за вуха притягувати себе до життя. Мова не йде про якісь самогубські настрої, а про те відчуття байдужості до, здається, всього навколо, невдоволеності абсолютно всім у собі, яке труїть настрій, думки, а з ними і бажання до будь-якої діяльності чи спілкування. Куди не подивишся, звідусіль витріщуються на тебе твої невдачі з блідим аж синім обличчям, кожна подія набуває відтінку якогось приречення на ніщо. Якщо ви компанійська людина, вас, на щастя, може ще тягти до спілкування бодай з най-найвідданішими альтруїстами (кому приємно слухати скиглення зануди), але якщо ви спокійні і до цього дару, то швидше за все піддастеся спокусі нікого не чути і не бачити.
На наш (а в цій історії на мій) рятунок навіть за такої ситуації спрацьовує кілька добрих інстинктів. По перше, чудесна функція розуму: він все одно ставить питання, і все одно сам на них відповідає, чи намагається відповісти, або хочаб поставити допоміжні питання, щось якось по мінімуму аналізувати чи синтезувати. Сам цей процес інколи страшно вимотує (результати одного такого мого діалогу з розумом можна прочитати у записі "Коли від себе не втечеш..."), здається заводить у глухий кут і неймовірно дратує. Але я точно пригадую, що якось спілкувалася з шестирічною дівчинкою, і сама собі дивувалася скільки всього треба знати, щоб відповісти на її безкінечне "а чому?" і де в мене тільки бралися відповіді на них всіх. Це раз, але важливіше те, що всі роздуми і перероздуми у такий час десь замикаються у коло, а десь провалюються в чорну діру і приводять до потреби - потреби голосу ззовні, якоїсь випадковості чи запланованої кимось дії, чого-небудь за межами мене, моєї свідомості і замкненого у ній мозку. І от коли з'являється ця потреба приходить найбільше чудо і наш дар - НАДІЯ. Не авторитетно, але наважуся твердити, що надія також є нашим інстинктом. Коли вичерпуються аргументи, які можуть мене хоч би якось задовольнити в питаннях якості мого життя, в мене ще є надія. Це коли вже безсоромно плакати, тупо себе звинувачувати, бездумно пригадувати всі свої падіння і невдачі.
Тепер в поліклініці терапевт розповідала мені про 90-ті роки, коли вони за відсутності електроенергії в реанімації приводили пацієнта до тями тільки своїми руками, оскільки електростимулятори не працювали. Вчора саме був той випадок: попри відсутність запалу до життя, довелося примусити себе робити щось найменше: я таки витягла фарби, хоч бажання малювати в мене пропало, щойно вивела перші лінії. А потім якось згадала, що давно хотіла намалювати маки. Пересилила нехіть замальовувати все довкола самих квітів: небо, якусь зелень. Потім знов таки змусила себе поскладати все в коробочку, хм...з'явилося бажання сфотографувати ту картину, все довкола себе (я неймовірно рідко фотографую). Не скажу, що все дивовижним способом налагодилося. Але хто-зна, може від мене потребували тільки того першого кроку...
А нині приїхав мій великий добрий чарівник - Татко (справжній :) )
Ми дозволяємо і надія одразу втискається в життя :)
Потім хочеться трошки чуда, а можна не чуда, а внутрішнього тепла.
От чим можна було насолодитися в часі лежачої хвороби - то книжками :)
А, ще вчора було день народження мого молодшого чарівника. І з тої нагоди йому подарували цей рибний шедеврик :)
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
