danka_v_dorozi

"В кожного з нас ще є якийсь час, щоб навчитися жити не так, ніби ми стружка, яка згорнулася навколо власної пустоти. Подумайте тільки, адже ж вартує лише розправити цю стружку, розімкнути це коло  - і зі всіх сторін життя б полилося багато і змістовно."
(митр. Антоній Сурожський)

Це фраза з невеличкої проповіді-розмови митрополита Антонія, виголошена напередодні Великого посту. Напевно, сьогодні вона нікому так не стане такою важливою як для мене. 
Їй передує інше важливе відкриття з тієї ж проповіді:
"Коли я задумуюся над собою й багатьма тими, хто протягом довгих років проходить до мене на сповідь чи духовну бесіду, мене вражає, що ніби непрохідною межею, непробивною стіною всередині нас самих, між нами і життям, свободою і радістю стоїть сама людина, загороджуючи собі шлях. Тому що великою мірою вся увага кожного з нас звернена на самих себе, на те що я думаю, що відчуваю, що роблю, що мені  інша людина сказала добре чи погане, на те, що я очікую від життя, що життя дало мені чи вкрало у мене. І все зводиться до того, що в нашому житті звучить єдине слово: «я». Я сам, я – весь час я; моє життя складне, мене образили, мене уникають, я радію і т.д. Так, напевно, було від самого початку, і недивно після цього, що Христос першою умовою того, щоб людина могла куди-небудь зрушити, могла вирватися з цього полону, ставить відречення від себе: «Коли хто хоче йти слідом за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною» (Мт. 16:24).
Але що означає це відречення від себе? Найчастіше ми думаємо, що відректися від себе означає влаштувати собі життя, позбавлене радощів, життя, де все є жертвою, де не залишається нічого такого, що могло б зігріти серце, збадьорити розум – і це не так. Тому що те «я», від якого нам сказано відректися, те «я», яке стоїть непрохідною перешкодою між повнотою життям  і мною, - це не все «я». Це якась поверхнева, дріб’язкова людина, яка закриває собою весь горизонт, яка не дозволяє мені самому бути тією великою людиною, якою кожен з нас міг би бути і стати. Відкинути себе означає найперше зрозуміти, що зосередити все життя на тій дріб’язковій людині, якою ми є в повсякденності рівнозначне тому, щоб звести життя до розмірів такої тюремної вузькості, в якій можна тільки задихнутися."

Мені дуже захотілося вийти. Я, щоправда, не уявляю як я маю це зробити в реаліях свого вузького офісу, кімнати, в якій запираю себе, коли стримуюся задля речей, які потрібно пережити і нестримуюся, коли дрібниці псують мені тимчасову картину. 

Митрополит радить в свому колі, або в колі своїх зацікавлень і людей знайти декількох осіб або декілька предметів, на яких можна було б в якості вправи, докладаючи зусиль, проти всіх своїх звичок, зосередити погляд і увагу так, щоб їх поставити в центр свого життя. Для кого я можу бути таким ближнім, який приносить не смерть, а життя, який приносить в чуже життя не безнадію, не важкість, не безрадісний настрій, а ласку, світло й тепло?

Підсумок такої спроби також проглядається в тексті проповіді: "Дуже  мало людей вміють старіти  так, щоб старість була перемогою життя, а не поступовим згасанням, яке закінчиться останньою поразкою смерті". 
 

Сьогодні була мить, коли я була напівсонною, і мить, коли була напруженою в слуханні, і мить, коли справді стискали сльози розкаяння, а ще мить, коли була ситою, і мить, в якій поруч була подруга, потім мить, коли серед книг я вибирала послання для нас з братом, ще мить, коли Бог не був на вершечку Собору, і мить, коли мій розпач і жаль лежали написаними на листочку в клітинку, і обов'язково прийшла мить, коли одне за одним стирали їх, мить, коли був тОй отець, а ще майже при кінці мить, коли зламався автобус і мить, коли з слухавці був голос брата.
Так ніжно Льюїс пише про твори Дж.Макдональда: "Спокій його розуму приходив не від активного будування майбутнього, але від відпочинку в тому, що він називав "святим Сьогодні".
От поки я в дні нинішньому, перед моїми очима багато див: минущі, живі люди, конкретні і як ніколи важливі слова, рухи, зустрічі. Нинішні справи - найважливіші, особи, яких зустріла - найдорожчі і слова, які сказала - назавжди, навіть гроші в гаманці - все багатство. Бо це лише на сьогоднішню історію. Сьогодні - найреальніше, найближча можливість до святості.

Я підозрюю, що це все те ж написання наукової роботи піддьоргує мене писати сюди, а не у Ворд Таймсом Нью Роман, 12 шрифтом, англійською мовою 500 слів на сторінку...

Сьогодні зранку одна жіночка з церкви якось так хитро і непомітно (а найголовніше абсолютно невинно і майже відкрито) випросила в мене номер мого телефону для свого племінника, який, за її словами, одружуватися має намір лише з українкою. Нічого, що думки про одруження обходять мою голову десятими дорогами. Я відчула себе шматком м'яса. Навіть так: шматком українського сала. І стало бридко і дуже соромно...

Ну, але потім Бог повіз нас в незабутню місцину, назви якої я не пам'ятаю і нізащо не вимовлю. З друзями, машиною. Річка, горби, листя, і гриби-гриби-гриби. А ще відчуття щастя, коли повернулися в гуртожиток.

"Мій сину, як приступаєш служити Господеві, приготуй свою душу на спокуси. Будь серцем праведний і спокійний, а в нещасті - не бентежся. Пристань до Нього, не відступайся, щоб звеличився ти наостанку. Все прийми, що тебе лиш спіткає, і, пониженим бувши, всі зміни стерпи. Бо золоту проба - вогонь, а бездоганному - горно пониження. Вір Йому, і Він за тебе заступиться, спрямуй на благо свою путь і надійся на Нього".
(Сир. 2, 1-6)