danka_v_dorozi

Ходила і шукала  вирішення проблеми, яка, як граблі, стала зненацька на дорозі і боляче вдарила по голові. То була просто ще одна розмова в окремій переговорній з керівничкою. Таких на початку моєї роботи було по дві-три на тиждень, менш і більш болючих. Не люблю робити помилки, які вилазять боком іншим колегам по роботі і мені самій. Так совісно... Але саме після цієї розмови в мене залишився жахливий осад непорозуміння. Підчас вислуховування всіх незадоволень з приводу виконаної мною роботи, я думала, що я маю говорити коли весь потік скінчиться. І мені нічого не хотілося говорити. Бо й для чого? Все видасться простим виправдовуванням, хай навіть правдою буде те, що я вічно намагаюся зробити якомога краще, але от вийшло дуже недосконало. Не хочу виправдовуватися і тому вирішила просто попросити пробачення за помилки. Це скоротило розмову на кілька хвилин. Хм, ця робота вчить мене відмовлятися від емоційних висловлювань, від бажання довести свою думку, використовуюючи мудрування і тиск на моральні якості. Все це настільки особисте, а робота настільки вимагає мати довкола себе певний захисний шар, що моральність стає просто для мене самої важливою і тепер зовсім не потрібно, щоб ще хтось погоджувався зі мною на основі моральних міркувань.
А проблема полягала в тому, що я все-таки вважала мало не кричущою несправедливіть оцінювання моєї роботи. Я бачу подвійність ведення робочих стосунків: правило батога і пряника тут вочевидь також застосовується, підсвідомо вочевидь. І я відчула як на моє обличчя опускаєься маска закам'янілості і почуття образи. І ось найгірше: всередині я зовсім не ображаюся. Я була готова до цієї сварки: не даремне ж особливо молилася перед роботою і просила сил, щоб все-все прийняти як щось дуже важливе для мене. Ще перед нею я просила Бога послати мені почуття любові і турботливості до керівника. Але хитрість: думки в голові рояться швидко, а зовнішні вияви думок чогось приходять ще швидше. І найгірше, що ніякої турботливості і любові в моїх подальших діях і вигляді не було.
І от я свідомо почала шукати виходу з цієї плутанини. Бо чого ж це має так бути, що, коли все добре, бути привітним і радісним легко, а з настанням неприємностей, почуття незадоволеності і скарги поширюються на все зі швидкістю звуку. Та ще й дуже часто мало не переконуємо себе, що ось, мовляв, це й була істина суть людини чи значення події. Тобто погана людина, погана подія.
А нині на Обнові почула те, що допоможе змінити ситуацію, виправляючи себе. В цій ситуації, сподіваюся, допоможе самозречення, а не любов, до якої я спочатку намагалася вдатися. Бо ж зачепили моє самолюбство і гордість. Це Оксана розповідала про Св. Франциска Асизького, який саме цій чесноті наділяв найбільшої уваги і твердив, що через самозречення найшвидше можна прийти до любові і Бога.
Тепер маю знову сили, щоб більше працювати над собою і над роботою. Дякую тобі, Оксанко!!! І св. Францискові також :)