Сумний святий - сумнівний святий. Точно.

В бібліотеці вигляділа для себе три книжки, які одразу полюбила і подумки вже гортала сторінки: 1. Льюїс(Том 7), 2.Честертон (Вічна людина),3. Ф.Ріверс (Руф). А пішла ні з чим, бо невчасно здала попередні книжки і вперше в житті мушу відбувати бібліотечне покарання: заборона користуватися бібліотекою аж МІСЯЦЬ, або сплата 13 грн. Оскільки грошей зараз катма, то добре, що є брат, який на свій читацький квиток візьме мені всі ті перлинки.

А поки витискаю соки з того, що є під рукою. А трапилася мені книжка про о.Піо з П'єтрельчіно. Звичайно, особа отця перевершує всі недоліки перекладу і сумбурного набору тисяч історій, втиснених в книжку, дуже заглиблює в духовні переживання і відроджує в моїй пам'яті згадку про поняття малої дороги, яку я мало-помалу забула, бо не шліфувала її розуміння в мому житті нащодень.

Важливе знайшла в словах отця:

"Опанувати себе, перебороти природу, мати чисте сумління - тільки це має значення, бо уподібнює Богові. Цього вистачить, щоб стати святим".
Натомість, найбільшою загрозою для душ своїх каяльників о.Піо вважав почуття смутку та меланхолії. "Їх слід переборювати, постійно пам'ятаючи, що Бог нас любить, незважаючи на наші гріхи, пробачає нам і не карає".
О-о, як багато мені ще іти...

Казочка про знахідки

Напевно далі під дією розповідей про о.Піо і його слів, а ще більше його дій і його способу життя...
Почуваюся дуже щасливою і тому знов поспішаю ділитися відкриттями.

Отаке моє щастя: маю відчуття, ніби хтось мене знайшов. Хтось дуже-дуже шукав і знайшов. Знаю одного священика, який при кожній зустрічі з молодою людиною, називає її "пропажею", яка віднайшлася і просить не зникати. Ось сьогодні дорогою додому я так сильно відчула як важливо бути віднайденим. Може тому люди так прагнуть і цінують дружбу і любов, бо через них знаємо, що інші в нас знайшли щось таке незнане, збережене всередині і часом навіть приховане від себе.
Бачила, як радіє моя директорка, коли відкриваю в ній чудесні її вміння і якості. Ми нічого одна одній не говоримо, але наше щастя від відкриття наповнює простір банку і стає дуже легко працювати. Бачила, як радіє інший мій колега, коли ми просто ввічливо спілкуємося і щиро усміхаємося одне одному в часі наших великих робочих переживань чи документарної рутини. Бо це дивно проявляти якісь такі людські якості в офіційному форматі чіткості і строгості. Вони страшні своєю слабкістю: для їх виявлення не потрібно здобувати диплому, щодня доводити свою конкурентоспроможність, гарні знання, вміння вести перемовини, вміння бути розумненьким. Вони такі прості аж до невидимості їх цінності. І страшні, бо тільки через них даєш доступ до серця: під щирою усмішкою не може бути місця для бронежелету, а отже, залишаємося зовсім безборонними. А слабкість і безборонність суперечать міфу про боротьбу за виживання.
Як добре, що є переживання, є сльози, наші невдачі і великі провали, які затуманюють дурненьке бажання до сили "про око", до сили задля доброї думки інших про мене. Тоді так легко стати маленьким, безборонним і людським. Через мої слабкості знаходжу так багато людей довкола!
Я дуже щаслива, бо Бог особливо близько. І Він - Той, хто мене шукає і знаходить :)