danka_v_dorozi: (Ніжність)
 Заради сміху залишу пам'ять про випадок тут. Наперед прошу отців (священиків) не ображатися. Ви всі різні, на моє велике щастя.
Вчора на Круглому столі, організованому студентською організацією "Обнова" та Києво-Могилянською Академією, мала я доповідь, яка  вписувалася в тему столу "Успішна кар'єра і християнські цінності". Відпиратися було нікуди: за кілька днів до заходу мене поставили перед фактом про те, що доповідатиму від товариства я і крапка. Ну, ціле щастя що поки я працювала в банку, то часто робила записи про свої робочі будні і чуда в ній як тут в жж, так на паперових засобах. Позбирала все докупи і спокійно навіть з радістю поділилася з аудиторією яким чином поєднувалося робоче з християнським. Впевнена, нічого особливого тут не було. Якщо ти вже християнин, то якось природно, що на роботі себе не розчленуєш на "християнське" і "нехристиянське", дієш так, як совість каже. 
Значить, сиджу собі преспокійно, слухаю інших гостей, запрошених на промову. Тут чую, як один наш священик каже про мене щось типу: "Ну, на жаль, статистика показує, що нормальні працівники часто керуються нехристиянськими цінностями". До речі, з аудиторією ми посміхнулися одночасно. 

Висновок мені напросився один: по вірі вашій вам дасться. Нічого сподіватися чесних працівників, якщо самі в ефективність таких не вірите. Я обурююсь може навіть надто надавши значення тим словам. Просто я знаю, яку силу такі думки мають. Не можна молитися за мир і щодня готуватися до війни і вишуковувати підтверджень їй, неможливо виховати молодь, яка буде жити християнськими цінностями і водночас постійно твердити, що гроші, зв'язки вирішують все. Або одних зводите, або інших обманюєте. Якщо Христос і християнська позиція - поезія в церковних стінах, то мертві душі всі ті, хто нею займається. 
Я знову пригадую вчинок о. Піо (вкотре вже!), який висварив своїх парафіян, котрі благали його провести молитву, щоб Бог послав дощ у посуху, а самі прийшли без парасольок. 
Шкода, що після цієї фрази мене трохи заціпило, а то б я бовкнула, що нормальним священикам статистика - лише радісна можливість оглянути поле своєї праці. 
До речі, подумалось: що буде з нашим життям, якщо нормою вважати те, що робить більшість? 
danka_v_dorozi: (дощ)
Дуже хочеться нити. Хочеться думати чого не виходить так, як мало би вийти за всіма моїми очікуваннями. Хочеться злякатися і повірити в щось незворотне.

Страшно повторити якусь помилку і потрапити в коло подій, які я може як раз і хочу залишити в Києві :) Хочеться забутися і прикинутися маленькою. Хочеться магії або миттєвого чуда. Підсуваються думки, що за стільки років бодей це одне можна випросити.
Хочеться нити. Але я твердо вирішила, що не буду :) :) :)
Як не як, я вже на 1 рік старша, ніж коли була в Києві :)

  
Може мені треба буде стільки ж часу для становлення, скільки цій церкві для відновлення. Наші внутрішні руїни хоч не хоч виходять назовні такими неприємними і жалюгідними тріщинами. І все одно хтось вірить. І я, і церква встоюємося :) Більше того, є Оксана, яка казала шукати зміст не в цьому :) :) :)
danka_v_dorozi: (Бог)
Нинішній дощовий день найбільше сприяв навчанню в нашій ой-якій затишній бежевій університетській бібліотеці. Ввечері пар не було, а в мене на плані стояла вечірня служба. Я вже описувала той стан, в якому перебуваю, коли йду до тієї церкви. Так було і в Києві, коли вперше (аж за півроку від початку мого життя в Києві) завдяки о.Андрію я дізналася де є греко-католицькі церкви в Києві і що то не "по-львівськи", а то називається "Українською греко-католицькою церквою". Вільнюську церкву Святої Трійці полюбила з най-найпершого погляду, як тільки иені сказали, що це наша церква. Ще не бачачи тутешнього священика я мріяла про Літургію, Вечірню чи Утреню. Церква громаднюща, займає дуже зручне місце - одразу при давній брамі, з якої починався вхід в місто, поруш з найбільшою святинею Вільнюса - іконою і каплицею Остробрамської Божої Матері Милосердя. Історичних дат не знаю точно, але історія така, що з дуже давніх часів саме на тому місці, де тепер храм, колись був дубовий ліс, де, за переказами, язичники вбили трьох православних місіонерів, які стали найпершими християнськими мучениками Литви. Пізніше там побудували монастир чину Василія Великого. От у відновленій будівлі того колишнього монастиря (нашого! :) ) я тепер вчуся:) зараз це університет економіки і менеджменту.
А церква залишилася УГКЦ, але стан її жалюгідний. Час розколює стіни на чистини, громада невеличка, а місто покищо немає достатньо грошей на відновлення всіх великих храмів, яких тут багатенько. Церква Святої Трійці має своє серце. Коли спочатку заходите - бачите неймовірно високу будівлю, можна тільки уявити собі її розписи, є кілька польських гробниць, вмонтованих в стіни, високі хори, а на стінах... радянська побілка "під червону лінієчку", це коли під лінією все зелене, над - світлого кольору - як в старих туберкульозних лікарнях, занедбаних школах і деяких інтернатах. А з правого боку - одне крило відокремлене і перероблене на капличку, де ми молимося. Там є мощі греко-католицького мученика Йосафата Кунцевича - набедреник з його риз. Я не знаю, коли почула, що він тут кілька років служив, зразу стала певна того, що присутність моя тут невипадкова. Отець колись казав, що Св.Йосафат єдиний святий УГКЦ, якого визнають католики (а поляки ще й намагаються причислити його до своїх, :) :) :) мені не шкода, його молитов на свіх вистачить :) ). Сьогодні монастир василіян налічує одного священика і, за моїми підрахунками, одного монаха-послушника. Є ще парафіяльний отець -о.Натанаїл. Зайшла, і навіть не здивувалася, коли мені запропонували молитвослов - співали разом. Зовсім як на Подолі. Навіть передати не можу як мені стало смішно, коли почула як разом співають отець і монах: в о.Павла високий, дзвінкий голос, а чернець (імені ще поки не знаю), ой- спеціально для мене - басить може квартою через октаву вниз - одне слово тональність зовсім не та, зате які мелодії в нас визодять втрьох! Отець бере тон, я в терцію нижче від нього і ні з того, ні з сього бас в мінорі :) Хочеш-не хочеш зосереджуєш увагу на словах і на змісті Літургії - вона нас об'єднує.
УГКЦ це вже не конфесія, не частина чогось, це вияв Бога в житті. Якись такий спосіб діяння, який підносить серце навпростець до нього.
danka_v_dorozi: (Музика)

Як в нас планується якесь дійство і все починає летіти з рук, невдаватися і перектучуватися, я кажу, що ми обов'язково обговоримо все опісля. Коли все відбувається, як правило, виходить краще, ніж я уявляла. Якісь дрібниці стираються, якісь недоробки забуваються, а лишаються веселі враження, пам'ять про усмішки, танці, радість з облич тих, за кого найбільше вболіваєш.
Так нині було в нас - ми з Обновою і друзями робили Стрітенські вечорниці в музеї ім. І.Гончара у Києві.


Біля самісінької Лаври. А дух був насичено українським: сорочки наші майоріли по всьому приміщенні, ми співали і веснянки, і українські народні пісні. А які танці в нас були: справжня знахідка - дядечко, який всім нам показував як танцювати народні танки, литовську "Гойру". Стільки радості для всіх, хто завітав до нас. Щоправда, я особисто спочатку злякалася тої кількості гостей, які виявили бажання святкувати з нами. Ми ж то розраховували на молодь і на переважно знайому молодь. А прийшли різні-різні люди, і старші і молоді батьки і манюнями-дітками. Тоді відчула, наскільки то все відповідально, бо ж хоч-не-хоч, представляємо і свою Обнову, і греко-католицьку церкву, і українські звичаї (а серед глядачів я бачила було стільки тих, хто їх краще від нас знав, що я аж зніяковіла). Добре, що серед нас були люди- камені - ті, які стають опорою в най-найпотрібніший момент і не дадуть впасти. Роблять так підсвідомо, бо мають такий дар, а для нас яке то щастя!!!

Тішило мене як такі заходи в нас виходять. Просто не віриться самій інколи. Одна людина має якесь велике бажання, але напівоформлене, далі головне, щоб зацікавлені люди додалися, потім якось всіх підключають (саме так зараз і виходить, бо чекати на особливу розгуженість ніхто з нас не може: в кожного робота, навчання чи сім'я) і далі суцільний трам-тара-рам аж до дня заходу. Репетиції до ночі, купа ідей по дорозі, хтось не так щось дочує, щось відміниться в останній момент, далі кінцеве наруження - шукаємо винних і згадуємо, що ми ж таки християни (значить, дутимемось потім, коли забудемо, про що треба було дутись) і ... далі вже саме свято.
І, о диво, фактично завжди якось виходить (в мене особисто купа придирань по ходу, але опісля - жодного). По закінченню кожного якогось нашого заходу ми всі неймовірно радіємо, що є разом, що все це було... і хочемо ще чогось нового.

Зауважте, ніде й слова про свято Св. Валентина :)
danka_v_dorozi: (Default)
Вчора біля ватри зрозуміла чи просто відчула, що подорослішала. Чому? А я вже співаю на все горло не для того, щоб мене почули і підтримали своїми голосами, а саме тому, що дуже-дуже люблю співати пісень, і народних і релігійних, серед людей, які також знають і хочуть співати їх. Я відчувала  цілковите задоволення від того, що я тут, у Вишгороді, біля вогню, і є ще багато всіх, а разом з тим нікого немає - все зливається в те, що можна назвати обстановкою для душі (без прииження чиєїсь гідності).
Ще мені думається, що щастя моє в тому, що так-от в житті поталанило: з'явитися в добрий період в Києві і натрапити на саме тих, і на саме той перелам (а може і не перелам) в молодіжній політиці нашої УГКЦ. Визнаю, мені немає з чим порівнювати. І я дуже не хочу цього робити, бо, як правило, це тільки до зайвого дратування призводить (це як в "Дезидераті": завжди будуть гірші і кращі від тебе). Пощастило мені в тому, що все це було: коло молодих людей, які стали друзями і ми колись дуріли по повній програмі (ці божевільні дзвінки по п'ятницях: "Дан, що завтра на молоді робитимемо?", вічні придумовування, вигадування, сміх і творчість, творчість, творчість. Я, на свою голову, надто часто незадоволена (весь час є відчуття того, що все можна зробити краще, професійніше і серйозно). Може це мене і вберігає від страху перед тим, що буде далі, бо завжди є можливість рости більше.
Якщо тоді, в студенські бакалаврські роки мені більше хотілося людей, спілкування, вічного визнання і спокою серед друзів, то зараз (навіть на цій пішій прощі до Вишгорода) дуже хотілося бути так глибоко всередині себе. А не вдавалося! Може це брак моєї сили волі, а може ще просто не зовсім той час, щоб вміти відмовляти тим, хто з любові і щирості бажа поспілкуватися. Ось тут ще досі для мене пістійна внутрішня суперечка: як його повестися, що робити...
І ще більше пощастило в тому, що результати назавжди змінили моє життя. Без перебільшень. Я своїми живими очима бачила як все змінилося (бодай навіть для мене) після того, як замість картання і критики я з усіх сил намагалася молитися. Вражаюче, що воно робить з світом оте спілкування, прохання і дякування-дякування-дякування Богові за все і кожного.
Хочу жити, бо є ще дуже багато питань без відповідей.

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 21st, 2017 08:37 pm
Powered by Dreamwidth Studios