danka_v_dorozi: (зрілість)
Коли мене запитували чи не пишу я віршів, я розповідала коротеньку історію з дитинства. Як я писала багато віршів, навіть пригадую гімн Богородиці на 4 стовпчики написала. Віршів було так багато, що я зробила книжечку з малюнками до деяких з них. На титулці гарно написала назву, на звороті розписала про .... (смішно зараз до неймовірності) "талановиту і видатну поетесу Дану К...". Віршів здається потім назбиралося ще і готувався другий випуск самвидаву. Аж поки не прийшло літо і нас з братом не відправили на село. А перед вереснем, коли повернулася додому, всюди на моїх полицях був ідеальний порядок. Я довго рилася між паперами і книжками, шукаючи зелену папку, в якій зберігалася моя скарб-книжечка, аж поки мама не сказала, що очевидно вона з іншим мотлохом, не перебрана полетіла у сміття. З того часу і за цією причиною, так закінчувала я свою розповідь, я віршів не писала.
Але це неправда. Я їх не писала не через те, що мама поприбирала. Мама тут зовсім не винна :)
Я просто не писала.
danka_v_dorozi: (стиль)
Почалася у Львові. Розцвіла в Брюсселі.
art nouvo brussels
danka_v_dorozi: (листи)
Вчора на творчій зустрічі, пані Ніна Бічуя сказала фразу, за ради якої варто було все організовувати. Письменницю запитали що своїми творами вона намагається донести до читача. Пані Ніна, спочатку замислившись, відповіла: "Намагаюся не образити людину". Контекст зустрічі, звичайно, дав мені більше розуміння про що саме йшлося.

      Н.Бічуя називала те, чим ми можемо радіти навіть зараз, розповіла про "неозлоблених" людей - тих, які постраждали від радянського режиму, проте, повернувшись з заслання ніколи не докоряли тим, які продовжували писати те, чого вимагав час. 
      До речі, про час теж поділилася: спішити треба в тому значенні, що робіт на потім немає. І часу як поняття для письменниці також немає - є відміряне довге зараз. 
 
    Я нічого не знала ні про пані Ніну, ні про її твори. Слухала і раділа тим, що тепер хоч трохи дізнаюся і то не з других вуст.
danka_v_dorozi: (Маки)
От вкотре опинилася в Києві лише з частиною того, чим хтілося б/ моглося б корисно орудувати у вільний час. Ідей в мене майже завжди багато, а от критично необхідних матеріалів, для втілення задумів, катма. От колись, як господарство було велике, то таких речей, було хоч герблю гати.

Друзі, які мешкаєте в Києві, може в когось з вас завалялися і з легкістю віддадуться котрісь з таких речей:
1. шматочок синьої джинсової тканини (розміром хоч би 10см*10см)
2. зовсім трохи (так, щоб зафарбувати поверхню розміру аркуша А4) білої фарби (такої, як ото стіни чи поверхні фарбують, ну, не гуаш)
3. залишки чи може навіть моточки ниток муліне (будь-які кольори)
4. (зі сфери фантастичного) непотрібні вам гачки для гачкування, спиці
5. листочок з вазону фіалки (такий, щоб можна було у воду поставити і він собі в мене коріннячко пустить).

Зараз грошей на купівлю всяких дрібниць я витрачити не можу, але з превеликою радістю при нагоді поділюся і з вами чимсь.
Всі речі заберу там, де вам буде зручно зустрітися. 
А може у вас є навіть якісь інші творчі пропозиції?


ПОНОВЛЕННЯ:  завдяки  добрим старим та новим друзям ВСІ омріяні матеріали знайшлися! Дуже дякую кожному!!!
 
danka_v_dorozi: (радість)

...щороку в Космачі. Кажуть, то серце Гуцульщини, бо звідти вся краса, життєрадісні кольори, веселість ансамблю сопілки, цимбалів і скрипки вийшли. І зовсім нема чому дивуватися: добрих 30-40 хвилин доводиться їхати з одною лише вірою, що серед гущавини Карпат, по грунтовій дорозі ми справді можемо потрапити в найбільше село. Зате, коли приїдемо, краса довкола і неймовірний колорит Космача, унікальна культура його жителів, оранжевість національного одягу без особливих зусиль змушує забути про все, що діється за межами гір, якими оточений Космач. І я забулася на 2 дні.
 

Кольорові результати )

 


danka_v_dorozi: (Default)
Десь впродовж першого тижня Великого Посту серед постів був запис про те, що своїм завданням на цей період цьогоріч мені видавалося внутрішнє прибираня. Я наче старалася... але зовні все ж виходить більше і частіше, хоча... як подивитися за результатами, то навіть не знаю, що вдалося краще, що взагалі докінця вдалося.
Але Піст підходить до кінця. Зсередини хочеться особливого пережиття на ці останні дні. І якщо не виходить самій пережити (сподіваюся, покищо), то пробую створити для інших шматочки Великоднього настрою.
Нині вночі. І ось що з того вийшло...
    
Так часто: все обдумую які то вони мають бути, що за матеріали будуть цього разу, коли час випаде. А потім дзвонить подружка, каже, що завтра зранку їде в Литву і всі роздуми і вагання летять у вирій. Нічка швиденько пропала, зате до адресатів вже летить передбачення моєї Великодньої радості ;) Ох, люблю!!!
danka_v_dorozi: (Default)
              
Вже тиждень як побачила ті віконця і недалеко від свого університету. Мріяла свотографувати і показати це диво великій кількості людей. Не знаю чи це щось традиційно литовське - ці фіраночки вирізані з паперу. Дуже схоже щось мама бачила в етнографічному музеї в Польщі. Вигляд на живо - незабутній. Така тендітна робота, однозначно майстерська, а задумка дитяча :) Кажуть, що колись люди так прикрашали свої помешкання. В цій оселі мешкає звичайна сім'я, наскільки мені вдалося спостерігти. Згадують традиційні паперові сніжинки, якими в Україні ми прикрашаємо вікна ближче до Нового року. А в Литві випав сніг і настрій однозначно став святковий
danka_v_dorozi: (Маки)
Є в житті такі періоди (інколи моменти, а інколи довші чи менші відрізки часу), коли треба, коли мусиш за вуха притягувати себе до життя. Мова не йде про якісь самогубські настрої, а про те відчуття байдужості до, здається, всього навколо, невдоволеності абсолютно всім у собі, яке труїть настрій, думки, а з ними  і бажання до будь-якої діяльності чи спілкування. Куди не подивишся, звідусіль витріщуються на тебе твої невдачі з блідим аж синім обличчям, кожна подія набуває відтінку якогось приречення на ніщо. Якщо ви компанійська людина, вас, на щастя, може ще тягти до спілкування бодай з най-найвідданішими альтруїстами (кому приємно слухати скиглення зануди), але якщо ви спокійні і до цього дару, то швидше за все піддастеся спокусі нікого не чути і не бачити.
На наш (а в цій історії на мій) рятунок навіть за такої ситуації спрацьовує кілька добрих інстинктів. По перше, чудесна функція розуму: він все одно ставить питання, і все одно сам на них відповідає, чи намагається відповісти, або хочаб поставити допоміжні питання, щось якось по мінімуму аналізувати чи синтезувати. Сам цей процес інколи страшно вимотує (результати одного такого мого діалогу з розумом можна прочитати у записі "Коли від себе не втечеш..."), здається заводить у глухий кут і неймовірно дратує. Але я точно пригадую, що якось спілкувалася з шестирічною дівчинкою, і сама собі дивувалася скільки всього треба знати, щоб відповісти на її безкінечне "а чому?" і де в мене тільки бралися відповіді на них всіх. Це раз, але важливіше те, що всі роздуми і перероздуми у такий час десь замикаються у коло, а десь провалюються в чорну діру і приводять до потреби - потреби голосу ззовні, якоїсь випадковості чи запланованої кимось дії, чого-небудь за межами мене, моєї свідомості і замкненого у ній мозку. І от коли з'являється ця потреба приходить найбільше чудо і наш дар - НАДІЯ. Не авторитетно, але наважуся твердити, що надія також є нашим інстинктом. Коли вичерпуються аргументи, які можуть мене хоч би якось задовольнити в питаннях якості мого життя, в мене ще є надія. Це коли вже безсоромно плакати, тупо себе звинувачувати, бездумно пригадувати всі свої падіння і невдачі.
Тепер в поліклініці терапевт розповідала мені про 90-ті роки, коли вони за відсутності електроенергії в реанімації приводили пацієнта до тями тільки своїми руками, оскільки електростимулятори не працювали. Вчора саме був той випадок: попри відсутність запалу до життя, довелося примусити себе робити щось найменше: я таки витягла фарби, хоч бажання малювати в мене пропало, щойно вивела перші лінії. А потім якось згадала, що давно хотіла намалювати маки. Пересилила нехіть замальовувати все довкола самих квітів: небо, якусь зелень. Потім знов таки змусила себе поскладати все в коробочку, хм...з'явилося бажання сфотографувати ту картину, все довкола себе (я неймовірно рідко фотографую). Не скажу, що все дивовижним способом налагодилося. Але хто-зна, може від мене потребували тільки того першого кроку...
А нині приїхав мій великий добрий чарівник - Татко (справжній :) )

  Ми дозволяємо і надія одразу втискається в життя  :)  

   Потім хочеться трошки чуда, а можна не чуда, а внутрішнього тепла.

 От чим можна було насолодитися в часі лежачої хвороби - то книжками :)
 А, ще вчора було день народження мого молодшого чарівника. І з тої нагоди йому подарували цей рибний шедеврик :)

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 21st, 2017 08:37 pm
Powered by Dreamwidth Studios