danka_v_dorozi: (свята)
Як це часто буває, зараз мені треба виконати термінове завдання на завтра, але пост в голові ну от саме зараз складений і I just can't help it.
Різдво ми в сім'ї святкуємо вже багато років за традицією: готуй де хочеш, а Святвечір поспішай зустріти з батьками і бабусею. Це дуже довга і особлива традиція. Як ми були меншими, то готували для бабусі малий вертеп з дуже гарними і дотепними віршами, так, щоб всім насміятися і побути у вертепних ролях - трохи відірватися, поки не у своїй шкурі. Зараз, крім традиційної Святвечері переспівуємо всі-всі колядки, які є у бабусиному молитовнику. А що їх там нам явно замало, років з 3 тому мама докупила окремий колядник, тож ця частина знааачно подовжилася до нашої спільної радості - в нас співають усі: бо всі мають голос, а слух - кого цікавить слух у таке велике свято? :)
Цього року я залишилася на Різдвяну ніч у бабусі. Востаннє залишалася в неї напевно ще років з 8 тому. Серед ночі прокинулася дуже радісною. Кілька хвилин дякувала за всю цю Радість з Христовим народженням і раптом зауважила, що не чую подиху бабусі. Кілька секунд, поки я прислухалася, в моїй голові шалено швидко бігали думки як буде життя без бабусі, скільки всього не стане, який біль буде при спогадах, якою пустою і чужою стане вулиця, де вона живе. Дурниці всілякі, якими себе жалієш і в себе і свої відчуття заглиблюєшся. Думки справді шалено швидко бігали, бо за ті, не знаю секунди чи хвилини, поки я додумалася покласти руку їй на спину і відчути ледь помітні рухи вгору і вниз від її рівномірного і дуже тихенького дихання у сні, гадки кинулися в інший бік. Я нарешті почала думати про мою дорогу бабусю, про те якою щасливою Бог зробив мене, обдарувавши її життям, яке вплинуло й формувало і моє життя.
якою щасливою? )

день

Apr. 2nd, 2013 11:28 am
danka_v_dorozi: (метелик)
Вчора був такий день.... коли в когось такий день, я прагну, щоб в кишені мого пальто, чи в сумці опинилася якась смачна цукерка чи мандаринка в зимовий час.
Мене мучили пренеприємні думки про демотивуюче моє керівництво, про суцільні муки людей довкола, біди, хвороби, які торкнулися тих, з ким бачуся чи спілкуюся часто. Лист без відповіді, марне витрачання свого часу, неправильне планування, незроблений дзвінок, відсунута книжка, невиконана обіцянка, складний перехід на новий час. Каміння в мою яму падало одне за одним. Найбільше шкода, що малюсінькі (о, був навіть один великий позитив в тому, що мені засвітили світло на проект, за який я всім серцем вболіваю) позитивчики, які все ж таки навідували туманну печеру моєї голови, бо без допомоги я ніколи не залишаюся, я вміло перетворювала на щось тимчасове і випадкове, тоді як все погане здавалося вічним і правдивим.
Прибита своїм жалем за пом'ятою гідністю, я поплелася на гімнастику і подумки мріяла щоб те заняття тривало якомога довше. Хай би біль у м'язах витіснив всі отруйні думки, в яких мене хтось то зневажав, то ненавидів, то обдурював.
І ніде правди діти, я пречудово усвідомлювала, що виною всьому не якісь люди ззовні, не події чи новини, які звалилися, але найперше мій дозвіл на безлад в душі. Свідомий. На реколекціях, які я відвідала минулого тижня, отець розповів просту схему того, як людина з Єрусалиму (міста миру) потрапляє в Єрихон (точного значення зараз не пригадаю, але це місце пов'язане з різними гріхами):
1. уява
2. спілкування зі спокусою
3. прийняття спокуси вже як чогось незворотнього, свого
4. свідоме вчинення гріха
Ще раз усвідомивши, що всю схему я пройшла сама, я спочатку зняла звинувачення з керівництва, потім з людей, які поруч і тих, з якими спілкуюся і себе я не хочу звинувачувати. Хочу виправитися і повернутися.
Пізно-пізно, повернувшись додому, я першим ділом отримала слухавку, в якій львівська подруга нагадала про подію 2007р., яка сталася в Києві. І я забула про всі жалі. І згадала, яка ж я багатюща!
danka_v_dorozi: (Default)
Аж місяць протягнула від часу, коли повернулася з цієї ( як її описати цю подорож...) багатої подорожі. Це найбезвідповідальніша моя мандрівка (я не особливо переймалася виготовленням документів, збирала речі в останню годину і навіть не дуже похапцем, позичала валізу і в останні 20 хв гнала зі свідоцтвом в супермаркет, щоб купити кагор, і щоб мати що відповісти турботливій касирці, якщо та запитає мене чи є мені 18 років). Я не намагалася запам'ятати імен тих, з ким їду, заспокоюючи себе, що знати лише єдиного  організатора це не так вже й безвідповідально. По правді кажучи, саме через таку неспланованість я до миті, аж поки поїзд не рушив на Краків, не вірила, що поїду і таки потраплю в це французьке Тезе. Але щойно потяг вирушив, я чесно пообіцяла не згадувати ніяких робіт, по можливості і турбот, які висушили всі соки, не перейматися бідами які обсіли і найближчих людей і цілковито віддатися молитві за виконання всякої волі Бога.

Я розгублююся про що саме писати, бо плодів цієї подорожі було пребагато.

Я виявила одну гарну річ: коли вдавалося всеціло думки передати тільки Богові, думки, наміри, справи, побажання, мої острахи, мої болячки, тривоги за брата, неспокій за батьків, якісь намагання у всіїх моїх соціальних ролях, я віднаходила чудові якості і думки в собі. Насправді, таке вдалося день аж на третій перебування в Тезе і тривало днів 4 (всього ми пробули в самому Тезе 8 днів і ще 3 дні в різних подорожах). В молитву Тезе входиться одразу, але тишу, яка завжди є важливою її частиною напочатку переносити важко (хоч це лише 10 якихось хвилинок). Постійно закрадаєтсья думка, як це безвідповідально не думати про інших, закинути переживання за все на світі. Але ця ж тиша і мовчанка в ній роблять чудодійні речі: від концентрації на радості, яку відчуваю від того, що знаю, що є Бог, що дуже хочу Його любити, що люблю, переходжу до сприйняття себе як важливої Його дитини, Його руки. Від заспокоєння в собі йде потужна любов, яка об'єднує багато сприятливих якостей. Все це разом помагає відкритися до всіх, хто є довкола. До всіх. Поки пульсує ця спорідненість з Богом і собою, зовсім не важко виходити з себе, не соромно за фізичні вади, які я помічаю в собі, за внутрішні недоліки, які може не кожен помітить в мені, я не думаю ні про зовнішній вигляд, ні про те, як житиму далі. Для мене найвищою сходинкою до святості і то цілком реальною стає лише день сьогоднішній, лише конкретна мить і цілком реальна людина, з якою я перебуваю.

Я перестала себе ганити за те, що дух, привезений з Тезе поволі вичерпувався. Я чесно кажу собі, що такого цілковитого спокою, тиші і відречення я насправді не маю ніколи. Це часи реколекцій з виїздом, можливо час молитви в монастирі, тобто ті періоди, коли я перебуваю в суттєво іншому духовному просторі, ніж той, в якому проводжу будні.
І я не впевнена, що Бог насправді хотів би, щоб я завжди перебувала такому стані неймовірної сили і любові. Коли за два пречудові тижні після повернення з Тезе мій запас ідеальної рівноваги втратився, я одна за одною згадувала нові пісні, привезені з Тезе:
"Боже хай всі мої думки звернуться до Тебе. Біля Тебе світло, Ти про мене не забуваєш. З Тобою допомога, з Тобою спокій. Я не розумію твоїх доріг, але Ти знаєш мою дорогу".
Більше того, мені здалося, що я спустилася до ганебних емоційних розладів (на такі не дозволяється, при відпустці лише місяць тому), проте у цьому може зарадити і наш східний обряд. Ввечері я кажу собі, що останнє слово ще попереду і воно не від мене.

Час перебування в Тезе обдарував чудесним спокоєм. Раз переживши це надзвичайне відчуття врівноваженості, прагну повернутися до нього (вірю, що для цього не обов'язково буду змушена їздити аж до Тезе).

Я вже не шукаю покликання. Слідую у вірності за ним. Це також подарунок, привезений з Тезе.
danka_v_dorozi: (за руки)
 Це про батьків. Завтра 25 років їхній цілісності - нашому щастю і нашій сім'ї. На весільних слайдах і фото вони дуже красиві, закохані - мама трошечки бліда від хвилювання, тато - дуже-дуже радий і цієї його щирості не міг приховати ні серйозний весільний костюм, ні загельована зачіска. 

Знаєте, оце з похресниками переживаю такий цікавий період, коли фактично чи не щодня з ними відбуваються очевидні зміни, вони вчаться стільки всьому і ми разом з їхніми батьками дивуємося і говоримо годинами про це перетворення, про його дивовижність. І я з усією впевненістю можу сказати, що з сім'єю, як організмом відбувається щось дуже схоже: від росту перших молочних зубів, спинання на власні ніжки і до впевненого крокування кар'єрними сходинками і самостійним вибором способу життя.

Коли нашій сім'ї роки рахувалися однозначними цифрами, було стільки емоцій, стільки змін і в місці проживання, і в правилах повіденки вдома, і в раціоні. З роками правила вивчилися напам'ять, побут внормувався і... як в найкращому джазі, знаючи тему і вслухаючись в ритм ударників і м'який перебір вілоончелі, головний інструмент починає імпровізувати.

Власне хто ми такі і що робимо в цій сім'ї ми вчотирьох найбільше почали відкривати таємниць в останні  5-7 років. Для мене поступово  відкриваються особистості мами і тата -  опікунів моїх душі і тіла, дорослих порадників, які, тим не менше, також мають особисте життя, яке колись починалося окремо зі всіма етапами звичних подій у житті: дитсадка/ подвір'я, школи, університету і роботи. Відколи вони разом,-  цей хід не затримався в  невагомості, але скоригувався спільним побутом. Є речі, які мені вкрай важко зрозуміти з точки зору людини неодруженої. Я, наприклад, не уявляю як можна миритися з тим, що чи не кожного ранку у вас в тисячне запитають "де мій мобільний" і ви в тисячний раз  преспокійно назвете з десяток місць, де він міг би бути (і в одному з них він таки знайдеться), навіть не зважаючи на те, що це річ не ваша і яке ви маєте відношення до її пропажі? Або як можна не втратити терпець у ситуації, коли доросла людина за найменшої звичної хвороби перетворюється на дитину і безпорадно в мільйонний раз  запитає "де наша аптечка" і "що мені робити"? В нас почергово хтось може бути стіною і опорою, а хтось інший - тим, хто потребує, щоб його підтримати.  І я не знаю, як мама з татом це роблять, але вони з півслова розуміють що до чого і миттєво  займають ту роль, якої від них зараз потребується. В їхньому шлюбі народився свій діалект і гумор, які зрозуміємо лише ми. Мої улюблені "я йду  - ви прийдете", "погодиця як коровиця", "сюди не заходити"  -  беззмістовний набір слів за межами сім'ї. 

За 23 роки (десь стільки я себе пам'ятаю з ними) в нас дуже змінилися ролі і обов'язки, проте залишилися ті ж самі  імена одне для одного, викручені так, що ніхто-ніхто з-поза сім'ї так не придумає нас назвати. Батьки можуть інколи побути дітьми і ми їх кутаємо в ковдри, гойдаємо на руках і читаємо Біблію як вечірню казку. Батьки приміряють ролі бабусь і дідусів - розповідають де і як бігатимуть їхні внуки за уявними курми,  на які гуртки вони їх водитимуть, які речі в'язатимуть і де збиратимуть гриби. 

Було і залишається  давнезним спогадом і сьогоденням: коли тато приходить і мама все ж найперша прибіє його обійняти, ми з братом тулилися до них і дивилися усміхнено одне на одного - точно знали, як сильно ми захищені їхньою любов'ю. 

 
danka_v_dorozi: (Default)
За вікном майже весь день туманило, тому заглядалося всередину. Вичищалося і знаходилося. Read more... )Read more... )  
danka_v_dorozi: (турбота)
Змалку боялася і не любила неділі. Мені так хотілося чкурнути кудись, піти з батьками чи в музей,в якому ще не була, чи просто гуляти разом. І часто було так, а часто нам фантазії не вистачало і ми мирилися з тихим і довгим пообіднім сном батьків. І день минав швидко-швидко, сумно і страшно. Приходив вечір беззмістовного дня. Тепер я значно спокійніше ставлюся до такого сну, бо просто сама працювала 5 днів на тиждень і можу уявити що воно. А от бувши дитиною, ну взагалі не розуміла, зовсім не могла виправдати і просто з гіркотою приймала.
А ще я собі отруювала неділю з самого ранку думкою про те, що буде понеділок. А понеділки в школі завжди мали нещастя мати в розкладі якісь такі каверзні предмети (в гімназії це була фізика, від якої лишилися хіба болючі спогади і важкість в серці. Це єдиний викладач, з яким життя ще не звело вдруге, щоб вибачитись, вибачити і полюбити).
Від тої звички, яка вкорінилася аж до якогось курсу бакалаврату, страждало багато пережиттів, які попадали на неділю. Потім це мало-помалу лікували Літургії, на яких я була присутня не лише вухами, а й душею і увагою.
Але все одно, дуже хочеться підказати якимсь батькам, щоб вони придивилися до неділі і дитини. Це може так дуже сильно допомогти і в навчанні, і в пережитті того, що відбувається в конкретному місці і часі.
Ех, певно, я знову переслухалася якоїсь плаксивої музики :) Завтра (ні, вже нині), мене чекає особлива недільна днина. І вам того ж бажаю!!!

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 24th, 2017 02:39 pm
Powered by Dreamwidth Studios