danka_v_dorozi: (пошук)
"В кожного з нас ще є якийсь час, щоб навчитися жити не так, ніби ми стружка, яка згорнулася навколо власної пустоти. Подумайте тільки, адже ж вартує лише розправити цю стружку, розімкнути це коло  - і зі всіх сторін життя б полилося багато і змістовно."
(митр. Антоній Сурожський)

Це фраза з невеличкої проповіді-розмови митрополита Антонія, виголошена напередодні Великого посту. Напевно, сьогодні вона нікому так не стане такою важливою як для мене. 
Їй передує інше важливе відкриття з тієї ж проповіді:
"Коли я задумуюся над собою й багатьма тими, хто протягом довгих років проходить до мене на сповідь чи духовну бесіду, мене вражає, що ніби непрохідною межею, непробивною стіною всередині нас самих, між нами і життям, свободою і радістю стоїть сама людина, загороджуючи собі шлях. Тому що великою мірою вся увага кожного з нас звернена на самих себе, на те що я думаю, що відчуваю, що роблю, що мені  інша людина сказала добре чи погане, на те, що я очікую від життя, що життя дало мені чи вкрало у мене. І все зводиться до того, що в нашому житті звучить єдине слово: «я». Я сам, я – весь час я; моє життя складне, мене образили, мене уникають, я радію і т.д. Так, напевно, було від самого початку, і недивно після цього, що Христос першою умовою того, щоб людина могла куди-небудь зрушити, могла вирватися з цього полону, ставить відречення від себе: «Коли хто хоче йти слідом за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною» (Мт. 16:24).
Але що означає це відречення від себе? Найчастіше ми думаємо, що відректися від себе означає влаштувати собі життя, позбавлене радощів, життя, де все є жертвою, де не залишається нічого такого, що могло б зігріти серце, збадьорити розум – і це не так. Тому що те «я», від якого нам сказано відректися, те «я», яке стоїть непрохідною перешкодою між повнотою життям  і мною, - це не все «я». Це якась поверхнева, дріб’язкова людина, яка закриває собою весь горизонт, яка не дозволяє мені самому бути тією великою людиною, якою кожен з нас міг би бути і стати. Відкинути себе означає найперше зрозуміти, що зосередити все життя на тій дріб’язковій людині, якою ми є в повсякденності рівнозначне тому, щоб звести життя до розмірів такої тюремної вузькості, в якій можна тільки задихнутися."

Мені дуже захотілося вийти. Я, щоправда, не уявляю як я маю це зробити в реаліях свого вузького офісу, кімнати, в якій запираю себе, коли стримуюся задля речей, які потрібно пережити і нестримуюся, коли дрібниці псують мені тимчасову картину. 

Митрополит радить в свому колі, або в колі своїх зацікавлень і людей знайти декількох осіб або декілька предметів, на яких можна було б в якості вправи, докладаючи зусиль, проти всіх своїх звичок, зосередити погляд і увагу так, щоб їх поставити в центр свого життя. Для кого я можу бути таким ближнім, який приносить не смерть, а життя, який приносить в чуже життя не безнадію, не важкість, не безрадісний настрій, а ласку, світло й тепло?

Підсумок такої спроби також проглядається в тексті проповіді: "Дуже  мало людей вміють старіти  так, щоб старість була перемогою життя, а не поступовим згасанням, яке закінчиться останньою поразкою смерті"
 

danka_v_dorozi: (молитва)

Таке напишеться тільки пізно ввечері або й вночі.

З Юлею я майже попрощалася до тої зустрічі, що буде назавжди. Кажу "майже" тому, що досі трохи болить, коли згадую її усміхнене личко і те воскове лице, і одночасно починається молитва "Богородице" за душу і тому, що досі ця подія якось змінює спосіб мого життя. Я сподіваюся, що в якийсь спосіб цей другий вплив збережеться на ціле моє життя. Хотілося б.

Наприклад, після її смерті я більше звертаю увагу на спілкування з батьками, з братом особливо. Учасники хору якось автоматично стали ніби спільниками якоїсь внутрішньої таємниці і до них ставлюся особливо трепетно. Також я дещо переоцінила те, що вважала цінним для себе (слід чи пам'ять по собі, я про це). Досі мені вважався дуже важливим цей слід і я багато думала про те як страшно коли після мого життя про мене ніколи не згадають. Зараз для мене найважливішим є день сьогоднішній і люди, які є в ньому. Є обов'язок стосовно тих, яких посилає мені Бог, і хочеться бути з ними і віддавати. Це можуть бути листи, дзвінки, молитви (якщо згадую за якісь особливі потреби), намагаюся добре виконувати робочі обов'язки і бути уважною до тих, які навіть раптово трапляються під час робочого дня. Дуже хочеться кожного зауважити. Не беруся за щось неможливе, дякую за тих, яких можу згадати, з якими є поруч. Цього достатньо на сьогодні. Якщо прокинуся завтра - буду дякувати за тих, які будуть в ньому.

По-друге,  дуже змінилося моє ставлення до того сліду по собі, яке ми називаємо сім'єю. Причому, якось двояко змінилося. Найперше, я перестала надто перейматися цим питанням. Юля була дуже красивою, доброю, активною християнкою, мала виходити заміж, але Бог взяв її до себе саме тепер, отже, для нього вона була важлива такою. Якесь своє завдання/покликання вона виконала. І хоча вона могла б створити чудову сім'ю  з побожними, добрими дітьми, доглянутим і любленим чоловіком, проте для Бога це, вочевидь, не було найнеобхіднішим, навіть якби ті діти принесли чимало добра і ревно боролися зі злом на землі. На похоронах священик згадав, що вона дуже прагнула сімейного життя і почувалася нещасливою в останні дні. Але він також назвав імя її нареченого. Звичайно, в мене своє трактування всього, що я чую і що бачу. Чомусь мені здається, що це прагнення до любові закладається самим Богом, щоб нам помагати рости в досконалості, бо любов завжди помагає вийти за межі своїх можливостей. В цьому немає нічого поганого. Випробування для тих, які чекають довше, ніж інші, полягає в тому, щоб не зробити це прагнення кінцевою метою дороги. Важко зараз сказати, легше тим, які були перервані в цьому чеканні в юному віці, чи тим, які залишаються самотніми не з власного бажання і доживають похилого віку. Зрештою, кожного Божого дня у серці християнина горить чи жевріє якась надія. І все, як і дня першого… Я б хотіла, щоб моя любов була саме такою: щоб це очікування було саме наснагою для добрих справ для Бога, а не наріканням. 
          А друга зміна у моєму ставленні до сімї полягає в тому, що я з особливим благоволінням ставлюся до всіх сімей. Хто є в цьому стані, кому Бог дає переживати такий досвід, той має можливість до великої благодаті. І ці стани не порівнювані. Мені хочеться бути з тими, хто з відчаєм прагне саме сімейних стосунків, щоб розказувати і переживати з ними досвід того скільки можна зробити вже наявною в нас любов’ю, вже наявним запалом, який дає саме життя. Мені хочеться бути поруч з тими, хто в сім’ї, радіти їхніми дітьми, їхньою спільною радістю одне від одного і бачити в цьому руки Бога. Зрештою, майже у кожного з нас є сімя, в якій ми народилися. Так важливо не забувати і за ці стосунки!

 Завтра зранку ми знову будемо разом співати Богові, дякувати за Юлю в наших днях. Сподіваюся, тепер буде більше радості. Такої, на яку ми самі через слабкість не спроможні, але яка з любовю дається нам завдяки Милосердю Бога.


danka_v_dorozi: (молитва)
 (митр. Антоній Сурожський, уривок з книги "Ступени")

К смерти у меня отношение своеобразное. Я хочу объяснить, почему я к смерти отношусь не только спокойно, но и с таким желанием, с такой надеждой, с такой тоской по ней.

Первое яркое впечатление о смерти восходит ко времени моего разговора с отцом. Он мне как-то сказал, что я должен прожить так, чтобы научиться ожидать свою смерть, как жених ожидает свою невесту; ждать ее; жаждать ее; ликовать заранее об этой встрече и встретить ее благоговейно, ласково. Вот первое впечатление.

Вторым впечатлением много лет спустя была смерть отца. Он скончался внезапно. Я пришел в его комнату – это была бедная маленькая комната. На верхнем этаже французского дома были кровать, стол, табуретка и несколько книг. Я вошел внутрь, закрыл дверь и меня обдала такая тишина, такая глубина тишины, что я воскликнул:

– И люди говорят, что существует смерть. Какая это ложь!

Вся комната была преисполнена жизнью и такой полнотой жизни, которую на дворе, на улице я никогда не встречал. Вот поэтому у меня такое отношение к смерти и я с такой силой переживаю слова апостола Павла: «Мне жизнь – Христос, а смерть – приобретение». Пока я живу в плоти, я отдален от Христа. Другие его слова меня тоже очень поразили. Он всецело хочет умереть и соединиться со Христом, но однако добавляет: «Для вас нужнее, чтобы я остался в живых, я буду продолжать жить». Это последняя жертва, которую он может принести. Все, к чему он стремится, на что он надеется, чего желает, он готов отложить, потому что он нужен другим.

Смерти я видел очень много. Я работал пятнадцать лет врачом, из которых пять лет на войне во французском сопротивлении. После этого сорок шесть лет я прожил священником и постепенно похоронил целое поколение нашей ранней эмиграции. Меня поразило то, что русские умирают спокойно, а западные порой со страхом. Русские – потому что они верят в жизнь, уходят в жизнь. Одна из истин, которую и каждый священник, и каждый человек должен повторять себе и другим: не надо готовиться к смерти, надо готовиться к вечной жизни. О смерти мы ничего опытно не знаем, мы не знаем опытно, что происходит в момент умирания. Но одно мы знаем, хотя бы зачаточно, что такое вечная жизнь. Каждый из нас знает на своем опыте, что бывают какие-то мгновения, когда живешь не временем, а какой-то полнотой жизни, каким-то ликованием жизни, которое не принадлежит земле. Поэтому первое, чему мы должны учить себя и других – это не готовиться к смерти, а готовиться к жизни. Если говорить о смерти, то говорить о ней только, как о двери, которая широко распахнется и даст нам возможность войти в вечную жизнь. Но умирать все-таки непросто. Что бы мы ни думали о смерти, о вечной жизни, мы не знаем ничего о смерти самой, об умирании. Я хочу привести один пример из моего опыта во время войны.

Я был младшим хирургом на фронте. У нас умирал молодой солдатик двадцати пяти лет. Я пришел к нему вечером, сел рядом с ним и говорю: – Как ты себя чувствуешь?

Он посмотрел на меня и сказал:

– Я сегодня ночью умру.

– А тебе страшно умирать?

– Умирать мне не страшно, но мне больно расставаться со всем тем, что я люблю: с молодой женой, с деревней, с родителями. Одно, действительно, страшно – это умереть одному

– Ты не умрешь в одиночку.

– То есть как?

– Я с тобой останусь.

– Вы не можете всю ночь просидеть со мной.

– Почему же? Могу просидеть.

Он подумал и сказал:

– Если вы даже посидите со мной, в какой-то момент я это перестану осознавать, и тогда я уйду в темноту и умру один.

– Нет, вовсе не так. Мы сядем рядом и будем разговаривать. Ты мне будешь рассказывать: о деревне, о семье, о детстве, о жене, обо всем, что у тебя в памяти, на душе, что ты любишь. Я тебя буду держать за руку. Постепенно тебе станет утомительно говорить, и я буду говорить больше, чем ты. Потом я увижу, что ты начинаешь дремать и тогда я буду говорить тише. Ты закроешь глаза, и я перестану говорить, но я тебя буду держать за руку, и ты будешь периодически жать мою руку, чтобы убедиться, что я тут. Постепенно твоя рука будет чувствовать мою руку, но не сможет ее пожимать, я начну жать твою руку. И в какой-то момент тебя больше среди нас не будет, но ты уйдешь не один. Мы совершим весь путь вместе.

И так мы в течение нескольких часов провели эту ночь. В какой-то момент, действительно, он перестал жать мою руку, и я стал жать его руку, чтобы он знал, что я тут. Потом его рука начала холодеть, она раскрылась, и его больше с нами не стало… Очень важно, чтобы человек был не один, когда уходит в вечность.

Бывает еще другое. Человек болеет иногда долго и бывает окружен и любовью, и лаской, и заботой. Тогда умирать легко, хотя и больно. Но бывает очень страшно умирать, если человек окружен людьми, которые только и ждут, чтобы он умер, потому что пока он болеет, они – пленники его болезни. Они не могут отойти от его койки, они не могут вернуться к своей жизни, они не могут радоваться своим радостям, он, как темная туча, висит над ними: "как бы он умер поскорей!". И это умирающий чувствует: это может длиться месяцами, родные приходят и холодно его спрашивают о том, как он себя чувствует и не надо ли ему чего-нибудь, а потом говорят, что у них свои дела и они еще к нему вернутся. И даже, если их голос звучит не так жестоко, человек знает, что его посетили только потому, что надо было посетить, но сами ждут его смерти с нетерпением. А иногда бывает иначе. Бывает так, что человек умирает, умирает долго, но он, любим дорог. Он готов пожертвовать счастьем пребывания с любимым человеком, потому что это может дать радость или пользу другому близкому, любимому человеку.
danka_v_dorozi: (молитва)
 Яка це вічна пам'ять? Я не знаю... Хтось помер минулого тижня і місяця і я довго думала як це воно та душа зараз летить до Бога, як наші молитви можуть допомогти, чи допомагають... зараз не пригадую вже й хто помер. Для чого вічна пам'ять праведникові на землі? Для чого вона тому, хто був злодієм? Пам'ять вічна це для нас - тих, хто залишається жити на землі ще якийсь час?



Плакатиму нині ввечері коли без цього вже ніяк-ніяк. Вчора і сьогодні я міцно обіймаю своїх найближчих, але найчастіше маю перед очима обличчя подруги Юлі, з якою ми співали в хорі і часто стояли рука до руки на репетиціях. Так от, моя вічна пам'ять про тебе, Юлю.



Це наш перший концерт в церкві на храмове свято. Я ще дуже непевно себе почуваю і боюся дивитися усім в очі, чемно вітаюся і сідаю на далекі крісла, щоб нікому не впасти в око. В мене ще свій психологічний "випробувальний термін", коли я приглядаюся і до мене також приглядаються. Я будую свої мисленнєві схеми, а тут ти веселим і таким безпосереднім голосом так радісно і просто мені розповідаєш про частинки свого життя. Така красива-красива дівчина з дзвінким голосом і так просто, без вступів, без умов ввела мене в коло хору. І після тої короткої нашої розмови я вже раптово і зовсім відкрилася на зустріч з Аксіосом. І скільки би не приходила на репетиції чи на Літургії, ловила твій енергійний погляд і щиро усміхалася у відповідь. Ці твої щирі розповіді про різне своє життя не раз рятували нас, коли на мене нападала мовчанка. 



Я люблю твій голос. Такий незвичайно ніжний, дуже жіночний, особливо мелодійний. Такий довго не забувається, його так приємно слухати-слухати-слухати. Останнього разу ми поруч сиділи і розівчили партію другого сопрано. Обоє раділи. Я точно, я точно знаю, що тебе візьмуть до небесного хору без прослуховування. Справжні люди такі - зовні гарні, бо в них душа сяє, а ще в них гарний голос.



Ще я назавжди залишу асоціацію тебе з кавою Галкою, з недовишиваним весільним рушником (може, ти й довишивала, я не встигла запитати), напевно запам'ятаються твої слова про те, що справжня жіна має виглядати охайно і жіночно. Може хоч якийсь час спогади про тебе йтимуть зі звуками твого сміху (на звуки в мене добра пам'ять). Ти була доброю подругою, мені завжди хотілось бути поближче до тебе на всіх наших хорових зустрічах. Шкода, що я не завжди знаходила слова, щоб все тобі розказати. Але я страшенно радію цьому майже рокові знайомтства з тобою. Радію нашим розмовам в Гошеві, на вулицях Львова, коли верталися з репетицій, на самих репетиціях, на іменинах, на всіх різдвяних колядкових зустрічах, на Великдень.



Юлю, тепер молися за мене. Мені ще співати тут альтом і серцем і вчинками і думками. І хочеться добре, щоб так само вміти розсіювати тумани страху довкола. 

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 12:05 am
Powered by Dreamwidth Studios