danka_v_dorozi: (кухня)

у значенні, що я - крапля а океані-океанищі
Основні новини. Вчора вчилася колоти уколи внутрішньо-м'язеві і підшкірні. Якщо спливає картинка, що я вся така міцна і знаюча, хай картинка утопиться, бо вчилися ми із закритими голками і покищо на губках. Але дуже мене підбадьорило те, що легкої нудоти, яка раніше виникала при думці про уколи, голки, немає, є зате велика цікавість як воно там усе діє в нашому організмі. Побула анатомічним експонатом, а на другий раз... побачимо чи вистачить рішучості так як вистачає наміру.
З викладачкою нам шалено пощастило - медсестра від Бога. Старша жінка, настільки досвідчена, наскільки й добра. Постійно вчить нас, що лікуємо людей насамперед турботою і любов'ю, а вже потім ліками і процедурами. Все пояснювати хворому чи постраждалому, заспокоювати, розповідати, розпитувати, щиро усміхатися і випромінювати впевненість у своїх діях.
Повсякденне, небуденне. Робота - те місце, де про себе щось дізнаюся і вчуся поратися з цим і жити далі :) Наприклад, що коли я дратівлива, вся справа може бути зовсім не у моїй поганості, а може мені сам час пошукати щось поїсти. Є також лік від того дивного стану, коли я підозрюю, що хтось на мене за щось сердиться/ уникає/недоговорює. Треба сказати собі, або попросити співробітницю сказати мені: "Дано, розслабся!". У 98% відсотках через певний час виявиться, що фантазія у мене як Чорне море у шторм. А насправді був тільки цілий пшик. А ще, а ще...! Саме цей час - час найпідходящіший для чудес, найсприятливіший, щоб робити добре і просто так, видимо і невидимо, щоб знали обидві руки і щоб одна про іншу не здогадувалася. У цей вже котрий день шаленства обсягу роботи, співробітниця - чудова "вміняєма", як ми собі жартуємо, людина - подарувала тюльпани, на які я собі шкодую гроші, бо як то в такий час тішити себе квітами, коли стільки потреб... ой це довго.
Про культуру. У підготовці до екологічного табору для дітей познайомилася з цікавими мешканцями нашого міста: екологами, біологами, орнітологом, геологом, працівниками музеїв, дієтологом, - не можу не сказати, що все це вражаючі люди. Вражаючі тим, що можуть так любити і віддаватися своїй справі. При цьому більшість з них - молодь мого, а то й молодшого віку. Обізнані, цікаві, з широкими поглядами, міжнародним досвідом і культурними зв'язками. Приємно.
Новини не з-за кордону. З Криму прийшла коробка-чудо від Жені[livejournal.com profile] soldaja Я вам про це пишу на підтвердження того, що цей час не гірший від жодного іншого. В ньому також є купа місця для доброго, для щирого, для люблячого, для солодкого і підбадьорюючого, для турботливого, співчуваючого, для небайдужого, надихаючого, такого, що поруч за руку, невидимого і Всесильного. Такий самий найкращий час.
Стрічка, що безперервно біжить внизу: "Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних"

danka_v_dorozi: (Св.Франциск)
Не так давно - трохи більше 2 місяців тому я вирішила поставити жирну крапку після ставлення до мене, яке мені здалося нечесним, легковажним і зневажливим. Поставити жирну крапку на собі і своїх пориваннях бути щирою і такою, яка хоче допомогати людям, яких я часто мало знаю.
Трохи більше 2 тижнів тому я знову мала ситуацію, коли до справи, в якій я задіяна, застосували дуже вибіркове ставлення. Мене це настільки зачепило, що я на кілька годин просто втратила будь-який душевний спокій і в голові тільки бамкав гнів, лють і обурення очевидною несправедливістю, разючою дволикістю у ставленні до "своїх" і до "чужих" і то від людей, які активісти у чудових справах щодо Майдану і будування оновленого середовища в нашій країні. Було стільки ідей як "відновити світову справедливість" і стільки запитань про те як повестися в цій ситуації, коли не можу справитися зі своїм обуренням.
Нещодавно ми з подругою в розмові погодилися, що майже у будь-якій ситуації дуже помагає просто вийти з кімнати. І в прямому, і в переносному значенні, якщо ти, наприклад не в кімнаті.
Подолати руйнівний гнів тоді допоміг мені священик, який дуже захворів і на прикладі свого здоров'я розповів наскільки важливо не перегнути палицю - не йти в ті дебрі гніву, які ламають віру в Бога, віру в людей і віру в себе, зламують (інколи назавжди) здоров'я. На той період це була найважливіша наука і порада, яка знову переключила увагу з того, чого в мене немає, на те багатство, яке є.
І за 2 тижні трапилося кілька дивовиж. Розповім лише про одну з них: у тій моїй справі на роботі абсолютно непередбачувано нам почали помагати дуже різні люди - хтось просто запрошував на знайомство, хтось пропонував цікавий майстер-клас, хтось пропонував варіанти щодо приміщень, де ми б могли розміститися, а хтось пропонував співпрацю. За цей час ми з моєю співробітницею стільки виявів доброти і "нормальності" від інших людей отримали, що інколи вкінці дня мало самі від радості не плакали через те, що все, насправді, не так чорно і обмежено, коли нам здається, що вже далі нікуди.
Останній тиждень для мене є суцільним повідомленням про те, що в питанні терпеливості є певні "закони":
1. Завжди дочекатися ранку
2. Вийти з кімнати, якщо стається щось, чого не сила терпіти
3. Усім серцем звернутися до Бога - чи то в безпорадності, чи з жалем, чи з питанням
4. Пам'ятати, що Бог може зробити мої межі серця дуже-дуже широкими і остання крапля щодо любові, щодо терпеливості може ніколи не настати, якщо тільки я дозволю, якщо це буде і мій вибір також :)
danka_v_dorozi: (Св.Франциск)
Люди, немає чого стояти на Майдані, витрачати час, гроші, свої фізичні сили якщо поза Майданом ми не змінюватимемося. Якщо не збираємося ритися в собі і бажати вдосконалення, змінювати фізичну і духовну корупцію, не збираємося вчитися, не збираємося відмовитися від халяви, блатів, від нечесності, від байдужості, від хай малої, але брехні, від твердолобості, від шукання тільки переваг для себе, від власного юридичного неуцтва, від подвійних стандартів (чого б вони не стосувалися). Даремні будуть наші революції без змін в голові. Взагалі будуть даремні. Ми будемо вічними бідняками і попрошайками в когось, будемо залежні від своїх недоліків і страхів, будемо чиїмись рабами і вічними ворогами самі собі. Господи, най нам мудрості і сил, і терпеливості змінюватися.
danka_v_dorozi: (подорожі)
і що тільки творять ті діти? Отак з'явиться малий шибеник, вередуля, але з хитрими очками, з ммм...ямочками на щічках і тикає тобі лукаво, і кульгає позірно на ногу, щоб я переймалася, не їсть, поки не підійдеш. А як уявлю, що скінчився час, коли ми щодня з ним воювали в таборі, то аж сльози підступають.
Завтра підуть до школи Ярема, який має феноменальну реакцію ставати в супер-художні пози, щойно на нього наведеш фотоапарат, Сашко, який ніжно бере тебе за руку, коли йдемо на екскурсії, але щойно відведу погляд - зникає і шукай вітра в полі "Я не можу спокійно стояти, розумієте... мені так скучно стає", Устим, який в перший день проколов бік, у другий мав дикий головний біль, на третій підвернув ногу, а перед четвертим я вже сама його просила, щоб він запрограмувався на щось з рукою, щоб я хоч трохи підготувалася до того, що мене чекає, Мілена зі світлячками в животі, Олег, який за цілий табір (хай простять мені його батьки, та я робила що могла) рісочки до рота не взяв, Христя, яка обіцяла, що додасть мене в Контакті, Роман, який типу найкрутіший, Олесь, який також співає в хорі, інший Олесь, який вимірює щастя у булочках і наклейках.
Завтра можна буде прокинутися не серед ночі, і можна буде піти в кіно після робочого часу; не перевіряти в блокноті чи все гаразд з розкладом, чи всіх попередила, чи замовила випічку і скільки осіб на харчування; мій голос буде в нормальному регістрі, а ноги гулятимуть у прогулянковому ритмі. Але що це варте?
Коли діти приходять, вони перевертають все з ніг на голову. І назад повертатися не хочеться. І не можеться. А ще, діти - вони не дають тобі бути інтровертом. Тільки перевертом, на руках!!!!
danka_v_dorozi: (подорожі)
Сьогодні невеличкий переворот у моєму світі. Раптом я перестала бути в центрі свого життя, перестала були найменшою, молодшою, а стала зовсім раптово "тьотьою Даною". І коли хвилинки пусті у ефірі треба заповняти чимось цікавим для дітей і згадуєш все, що знаєш, перебираючи, вишуковуючі найцікавіші для них факти, історії, небилиці. І коли 2-хвилинний перехід через дорогу, і 15- хвилинна подорож в автобусі тягнеться годинами. І коли складаю руки до уст, щоб перекричати дитячі "розмови" (а діти взагалі не вміють тихо спілкуватися?), і коли стою біля дитини з проштрикнутим боком і обіцяю, що від перекисню водню йому чесно-чесно не буде боляче,  а ще коли потім даю 2 булочки і 2 горнятка какао, щоб зовсім-зовсім забути про той бік і наші переляки. Відкриваю, що нічого не знаю; знаю, що не маю своїх дітей, а відповідно ніяких прав вважати свою поведінку чи стиль спілкування з дітьми таким, що неодмінно приведе до чогось доброго. Сама не вірю, що все це зі мною, що роблю таку роботу (хіба це робота? а де життя?). Мрію, щоб заснути, а не відмахатися від ночі короткими дрімотами, але все одно вже радію тому, що зустріну завтра їх. 
danka_v_dorozi: (подорожі)
Від третини вересня я працюю на новій роботі. Це знову освітній проект, але тепер стосується тільки дітей шкільного віку. Ми пробуємо створити навчальне середовище, де діти спробували б себе в різних сферах і науки, і суспільного життя, і приміряли на себе різні професії, і трохи більше розумілися на тому побуті, який їх оточує вдома, вчилися спілкуватися з різними людьми, шукали однодумців, але цінували різноманітність, усвідомлювали особливість яка є тільки в кожного з них.
Думаю, дуже важливо, що все починалося надважко: жодної певності у тому де ми будемо, дуже мало підтримки з боку тих, кому могла би бути цікавою така ідея, натомість багато підозр щодо надприбутковості цього проекту, який на той момент ще навіть не почав функціонувати.
Разів 2 я думала, що звалюся з інсультом чи якимсь нервовим зривом від хвилювань і нерозуміння певних речей. Але всякій неприємності слідує ряд приємнощів, головне їх дочекатися і не звалюватися у прірву розпачу і хвилювань.
Зараз, коли чую поруч: "Мама, я горила" - знаю, що це я у світі дитячої реальності.

На вихідних я пішла вгості до своєї дитячої реальності, яка тільки біля моїх батьків. Це були найфантастичніші години початку цього бабиного літа. Збирання грибів (збирали тільки "дорослі", а я сиділа на пеньках із задертою догори головою і дивувалася які ще зелені крони у дерев), жарти з їхньою собакою (єдиного, якого я не боюся), пісні в нікуди, сині яблука завбільшки з маленькі кримські дині, горіхи в траві, мальовничі мухомори там же, гори і повітря-повітря-повітря.

summer and autumn

Не втримаюся, щоб не викласти це фото-порівняння: зліва - урожай липня, справа - знахідки жовтня. Трохи змінилися взуттєві уподобання, а ще в кошику не видно грибів.
danka_v_dorozi: (Св.Франциск)
Вчора пізно ввечері випадково зустрілася зі своїм директором і людиною, яка брала мене на теперішню роботу. Після кількахвилинної розмови про тяжкі, але вирішувані робочі питання на прощання він витягнув з оберемка квітів, які ніс дружині і вже сплячим багатьом дітям, нарцис і дав мені. За 2 роки і 6 місців ми перейшли, здається, шлях від ненависті (це я за себе кажу) і тотального нерозуміння до співпраці, яка є спільною взаємодопомогою. І це ой як класно.
Не класно те, що я лінива. І вже не знаю з якого боку до цієї біди підходити, щоб вирішити. Відсотків на 40% моя лінь пов'язана з втомою. А от моя втома на 80% пов'язана з моєї всюдисущою зайнятістю. Не займати себе чимсь: зустрічами, репетиціями, тренінгами, курсами, обіцянками, перекладами, ще хтозна чим я, здається, просто не вмію. Частково саме тому, що боюся, що почну лінуватися ще більше. В мене є цілі: короткострокові і довгострокові. І про одну довгострокову я вже так мрію, так мрію, що далі нікуди і ніколи руки до неї недоходять, тому ще є 1001 дрібних поточних справ, після яких я в буквальному розумінні валюся з ніг.
Дорогий С.Кові казав, що зосередитися треба в ІІІ квадранті - тому, де найбільша увага на важливих речах, а не на термінових. А я влаштувалася пожежником, зробила собі імідж, повірила в нього і відтоді ніяк з пожеж не вилізу. А зранку, в такі чудові як тепер ранки, мені не хочеться вставати, прокидатися, "брати себе в руки", подумати про чудовий день попереду.
Скільки там до Великодня залишається - дрібочка днів. Хочеться вірити, що й тут ніч найтемніша перед світанком. Всередині, не можу скаржитися, все "нормально" - так як колись було по телевізору, коли була обідня перерва - з'являлася незрозуміла картинка з певних кольорів і телевізор нічого іншого не показував, інколи навіть не шумів. Просто мовчав.

І ще трошки про піст. Оскільки цей уривок мені повторили двічі, думаю, він має залишитися в електронній пам'яті мого жж.
Це уривок з книги Ісаї (Глава 58). Про піст, який милий Богу:
Тепер ви не постите так, щоб ваш голос почутий був на височині! 5 Хіба ж оце піст, що Я вибрав його, той день, коли морить людина душу свою, свою голову гне, як та очеретина, і стелить верету та попіл? Чи ж оце називаєш ти постом та днем уподоби для Господа? 6 Чи ж ось це не той піст, що Я вибрав його: розв'язати кайдани безбожности, пута ярма розв'язати й пустити на волю утиснених, і всяке ярмо розірвати? 7 Чи ж не це, щоб вламати голодному хліба свого, а вбогих бурлаків до дому впровадити? Що як побачиш нагого, щоб вкрити його, і не сховатися від свого рідного? 8 Засяє тоді, мов досвітня зоря, твоє світло, і хутко шкірою рана твоя заросте, і твоя справедливість ходитиме перед тобою, а слава Господня сторожею задньою! 9 Тоді кликати будеш і Господь відповість, будеш кликати і Він скаже: Ось Я!
danka_v_dorozi: (листи)
Сама ще докінця не усвідомила історичність (для мого життя) події, яка трапилася вчора о 20.52
Ми зі студентами закінчили курс з англійської для економіки і бізнесу. Ого... закінчили. Показала їм вчора вкупці матеріали на всі заняття - папку товщиною 6 см. Разом вражалися і згадували які теми проходили, вони розповідали що пригадують з тих тем, що було для них новим, чи корисним, чи тільки цікавим. Що вони б викинули.
Я отак-от думаю які вони - висновки для себе?
Нашвидше за всі висновки прийшла мрія. Мені так захотілося вивчитися, ну просто дуже. Бо поки я готувалася і намагалася вчити їх, так відчувала потребу і брак в знаннях і вмінню донести зрозуміло те, що вже знаю.
А висновки після мрії такі:
1. Студенти вражають: вони неочікувані, непрогнозовані (давала їм таке класне відео, а вони так мало по ньому говорили, що я списала те заняття на невдале, а вчора сказали, що то було найцікавіше відео і вони ще кілька разів вдома його дивилися).
2. Студенти і надихають, і штовхають в спину: якщо вони готуються - це вже здоровенна мотивація, якщо не готуються - це здоровенний копняк. А якщо зроблять щось понад очікуване від них..."ааа, дивіться, викладачка полетіла!"
3. Мені завжди хотітиметься більше. Але поки не навчишся, людино, робити багато, але багато і радіти тим результатам які вже є, більшого не б-у-д-е.
danka_v_dorozi: (метелик)
Сил бракує зовсім трошки-трошки. Це так, коли вже видно берег неділі, але під ногами ще немає дна і знаєш, що залишається тільки гребти скільки є сил, а в голові дзвонить дзвоном фраза "Сили скінчилися. Альо-альо, сили скінчилися". Але це несподіваний досвід. Я цілих два з хвостиком тижні роблю те, що справді хочу робити, що люблю; моя робота - це такий заряд активу, це часто розумні і цікаві люди, це веселі студенти, це море непередбачуваних ситуацій, віднедавна це щотижневі робочі поїздки чи то по Львову, чи по областях, ну, так, трохи нудних документів чи бюрократичних заходів. Моє дозвілля - це  турбота про здоров'я, вивчення того, що потрібне зараз (покищо це бух.облік) і спів для Бога. Мій вільний час - це мій сон і молитва.
І є ще пункти.
1. Це про дослід, який почула в одній аудіокнизі про інстинкт сили волі. Виявляється, що коли ми, наприклад, біжимо, то настає момент, коли в голову приходить щоразу переконливіша думка "я більше не можу". Нормативи з фізкультури в школі пригадуєте? Так ось, ця думка формується у мозку, але насправді не передає реального стану витривалості наших м'язів. Як зауважила одна професійна бігунка, "коли мені прийшла ця думка я одразу подумала "однак, я ж досі біжу, отже, насправді, можу". Мозок в цій ситуації включає інстинкт самозбереження, втім значно раніше, ніж є реальна загроза нашому здоров'ю чи наші м'язи справді можуть проявити свою витривалість.
Я б про це послухала і забула скоро, якби мало не в той самий день уривок, який слухала на ніч (не подумайте, я не так багато слухаю, то я рідко сюди пишу) інший уривок... :) з Льюїса був про щось дуже схоже. Баламут розповідає про те, як часто ми - "пацієнти" за міліметр від Царства готові кинутися в прірву відчаю, вважаючи, що сили наші скінчилися і нікому нам допомогти.
Ага, ще згадався уривок з фільму "Битва гігантів", коли на тренуванні хлопцю-спортсмену тренер зав'язав очі і той перевищив всі свої і чужі уявлення про те, що насправді він може зробити - проніс на спині товариша по команді через все спортивне поле, хоч був впевнений, що здолає лише частину шляху.
2. В мене все ще багато часових прогалин - відривання на термінові і неважливі речі, літання в емоційних поривах і крайнощах, беззмістовне плавання в інтернеті, гаяння часу перед тим, як треба взятися і таки зробити, може, не найприємнішу, але найпріоритетнішу річ. Часто це дзвінок до когось з родичів чи друзів, це, однозначно, кроки назустріч до  моєї цілі. Ціль -де ти? Це читання книг (руки до неба) - просто необхідна річ для мозку, для мови, для розширення меж. Ось це, певно, більша проблема, ніж нестача сил. Це навіть причина частково.
3. Як я радію, що до Великого посту цього року так багато часу на підготовку. Хоч трохи збалансуватися і ввійти в тиху воду. Щоправда, буде більше зовнішніх відволікань, все ж весна притягує до себе увагу, але мусить же бути якась рівновага між буйністю краси природи і тихістю вдячності за цю красу.
4. Ще про роботу. Я написала, що роблю те, що люблю. Але спочатку мені довелося полюбити те, що я робила. І тих, з ким я працюю. І ця любов - результат кожного дня. Він залежить від кожного сьогодні, і трохи менше від сумарних трудів попередніх днів. Ми всі страшенно мінливі. Ооо. Невідомо, що принесе день завтрашній. Але за нинішній я дякую від усього серця.
Все, певно, на сьогодні :)
danka_v_dorozi: (Default)
Заради чогось святого помолімося за лідерів, керівників і всіх тих, хто обіймає відповідальні посади. Хрести такі різні бувають, а серця закриті і непізнані, можна зовсім трошки не прочитати за діями і словами і зробити геть неправильні висновки.
Я розриваюся між природним бажанням робити людям тільки хороше і природним інстинктом захищати себе від несправедливих нападів. Так шкода, що справедливість і правильність не щось видиме і однозначне. Я вірю в добрі наміри своїх співробітників, знаю-знаю-знаю, якими дивними, непередбачуваними, вимогливими є обставини. І сподіваюся, що багато людей також знають це. 
Часом все, що в житті є  - це тільки хрести, з якими вчимося ходити, з якими вчимося поводитися так, щоб не боліло, а було корисним. І ж виходить! Ну ж виходить в багатьох людей оживити сухе дерево, щоб воно пустило галузку чи навіть цвіт.
І хто зна, цілком можливо наші керівники теж помоляться за нас: на різних глибинах душі, різними молитвами, в різний час і з різною тривалістю. 
danka_v_dorozi: (легкість)
Дуже хочеться написати, хоч думки ніяк по-книжковому не складаються :)

Літо складається клаптиками (хоч я впевнена, якби це була будь-яка інша пора року, з цими подіями вона складалася б так самісінько).
Вгості навідуються не лише різні гості зі столиці, але й спогади київські з попереднього літа. Якщо підсумувати, то за рік змінилося в основному те, що попереднього літа в мене була тверда впевненість в тому, що нічого в мене немає, а тепер в мене не залишилося жодної впевненості. Перший випадок (відсутність будь-чого) було запорукою того, щоб повністю покластися на Бога, другий випадок є постійною спокусою покладатися на власні сили.

В мене є сьогодні і багато переживань за майбутнє і переживань за те, чи правильно я роблю.
Вперше в житті довелося і звільняти з роботи, і приймати заяву про звільнення. Це все такі речі, після яких я добряче задумуюся про потрібність якогось лідерства, коли береш участь в поворотах життя інших людей не з власної волі. Легкою так важко вийти з цього.
Поруч з цим, рука в руку йдуть пребагато приємних несподіванок, радостей різного масштабу (від цукерки у фортепіано, шоколадок на робочому столі, до надій на навчальну поїздку у Словенію). Я думаю, що небезпека у постійній невпевненості полягає в тому, що радіти стає чомусь соромно (ну, як можна, якщо завтра такеееее статись може і стається). Це дурне, але з голови не йде.

Моя християнська радість полягає в знанні наперед: вдячність за все має на увазі те, що все попереду сплететься; воскресіння - наступне слово; я шукаю (як мені здається), отже знайду.

Моя християнська невпевненість полягає в тому, що я не вмію ще першочергово шукати миру, а намагаюся спочатку вирішити "всі дрібні справи". І я не знаю як маю робити це сама, без сторонньої кваліфікованої допомоги. Але оскільки відповіді на це питання дааавненько не було, то є всі надії сподіватися на неї в найближчу прийдешність.

За що можна ще більше полюбити Львів:
 - п'яні співають під вікнами народних українських пісень
 - в маршрутках люди починають спілкуватися просто, не маючи ніяких комплексів, стосовно чужості
 - коли ввечері спадає спека і я йду з репетицій чи зустрічей - завжди є нагода подякувати за кам'яну красу і збережені малі історії
 - за стількизавгодні піші прогулянки
 - я почуваю себе "панею" з якоюсь-таки гідністю
 - сюди так люблять приїздити мої друзі, а це так гарно, що вони ходять цими вулицями з приємністю!

Попереду тиждень праці і 2 тижні збувань мрій про зустрічі і навчання! Буду зустрічатися в Києві і вчитися поблизу Києва.
danka_v_dorozi: (затишок)
 Мандраж... Навіть після трьох виснажливих тижнів знаходяться сили для мандражу :)))
Ви любите/ любили випускні? А чому любите? Чи чому терпіти їх не можете? І що б вам особисто хотілося чути від різних "посадових осіб" і гостей, які виступають на всіляких випусках?
danka_v_dorozi: (дорога)
Я аж ніяк не горджуся своїм розпорядком дня, тому, коли до мене приходить можливість прийти на роботу раніше, я розглядаю це не інакше як подарунком від Бога на цей день. Пригадуючи свої попередні напружені робочі дні, я дуже свідомо,  перед тим як засісти за розгрібання і виконання всіляких завдань, встала і щедро поблагословила і своє робоче місце, і взагалі весь наш офіс, і університет, і тих, з ким мені доведеться зустрітися/  працювати цього дня. Я їм побажала всього найкращого, бо я знаю, що тепер зі мною нелегко. Я собі ледь вибачаю, а що про інших говорити. Я усміхалася і навіть жартувала ще до 10.00.

Коли перейшло за обід, мені вже стало важко стримувати свій гнів і незадоволення. З моїх спостережень за 2-3 останні  місяці, на роботі я  найчастіше піддаюся гнівові, швидко загоряюся і досить довго киплю, я роблюся неймовірно дратівливою людиною (ті, хто накапостив сидять потім тихо, але бідні ті, які нехотячи потрапили мені під руку), строгою на вигляд (це поволі стає постійним зовнішнім виглядом за замовчуванням, навіть якщо всередині  я дуже спокійна і навіть радісна) і ще в мене дедалі більше зникає бажання довіряти, навіть навпаки, я волію зайвий раз перевірити, бо постійно маю підозри, деяка кількість котрих здійснюються. Інколи, дивлячись на себе збоку, я жахаюся від того, якою можу здаватися тим, хто має зі мною справу. Потім, трохи посумувавши,  я вирішую не сильно тим перейматися, бо при згадці про тих людей, з якими маю найбільше співпраці, розумію, що за інших обставин ми би взагалі ніколи не потрапляли в спільне коло знайомих. Мене постійно турбує лише одне питання, яке я кожного разу ставлю собі. І відповідь на нього не залежить від того, наскільки я виправдовуватиму свою поведінку і скільки прикладів приведу поганої поведінки когось іншого. Я себе ставлю один на один з лицем Бога і питаю якою на роботі я виглядаю  для Нього.

Ось це і є моєю хресною дорогою і щоденним розп'яттям. Мені так важко бути і простою в спілкуванні, і невимогливою і щоб від того не страждали результати роботи. Я досі не вмію не піддіватися на образи і не думати про те, що я постійно перепрацьовую і ніхто цього не оцінить бодай тим, щоб помогти мені тоді, коли я потребуватиму. Не вмію одразу вибачати і забувати назавжди, а не до зручного випадку. Не вмію ставити на місце з любов'ю, чемно але зрозуміло змусити виконувати свої обов'язки, настояти на тому, що мене дратує музика в часі Посту і що це для мене є великою спокусою. Я не знаю як повестися, коли по щоках б'ють раз за разом і  після якогось удару віддаю такої здачі, що після цього мене назвати християнкою ніхто не зможе.

Часом, як сьогодні, мені вдається прийти до свідомості і ще на роботі зупинитися з шаленим обігом внутрішнього спротиву і зовнішнього нарікання. Я сама дивуюся, але чомусь я неймовірно люблю цю роботу, ставлюся до неї як до малої вередливої дитини. Турбуюся як за свою власність. Страждаю від того, що не можу "всім вгодити", бо хотіла би жити мирно з тими, хто також є творінням Бога, до якого звертаюся. Більше того, так непросто мати всі ці негативні емоції з тими, кого зранку благословляла :)
Хресна дорога починається з цього - я вирішую і постановляю віддати всі ці прояви і внутрішні реакції. Бо, хоч вони народжуються в мені, але не є частиною мене. Протиставляюсь їм і відмовляюся від них. Трохи мучить якась думка про те, що все ж я страшенно недобра, але я всеціло намагаюся передатися Богові, бо вже вирішила робити так, як би робив Він. З цього моменту все значно легше, якщо я все зовсім довірю Йому. Але я вже писала, що тепер зробилася дуже недовірливою, тому цей етап як стація, коли Ісус падає під хрестом: я роблю його важчим і на дорозі розкладаю всілякі перепони.
На щастя, закінчується цей неймовірно довгий робочий день... І Воскресіння скоро.
danka_v_dorozi: (дорога)
 Думаю, якщо не почати нині, то вже не відомо, коли почну.
Це спільна задумка з [livejournal.com profile] merezhyvo  , якій дякую і за натхнення, і за ідею, і за підтримку.
Такий перший:
(1) БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ
де і як? )
Що буде далі?
- Я чесно не знаю. Мені обіцяють лише важку працю. А я й не шукаю легких шляхів. Скаржитися дуже немає кому, бо в кожного свої біди і мені справді хочеться всіх їх трохи полегшити чи бодай не додавати своїх. Та й нічого хнюпитися в 24 :)
 І головне спокійно опісля подякувати. Бо що інше, як не незгоди дозволяють нам пригадувати, якою гарною і міцною зброєю нас авансом нагородили при хрещенні. 
Ще багато всякого хочеться втиснути. Але найбільше прагну донести: та не бійтеся ви і довіртеся. 
І прошу ваших молитов, щоб не боялася і я :)




danka_v_dorozi: (велосипед)

Ніби і звичайний приїзд додому, але внутрішній спокій і якесь нове відчуття завершеності підказують,що приїзд незвичайний. У нас дощовий день. Цікаво, як тепер я ставитимуся до сірих осінніх днів цього міста після дощової Литви, після розпеченого Києва.
В кімнаті побільшало на ще одну величезну валізу і 4 менших сумок. І вперше, вперше за ці роки ми всі разом, цілою сім'єю не залишили їх стояти як є, а потиснулися і таки вмістили в шафи всі матеріальні мої набутки цих років.

Моя бабуся заснула сьогодні спокійною, переконаною в тому, що нарешті її слова,складені в просту фразу, вивчену всіма нами (моєю сім'єю) напам'ять, дійшли до вух її метушливої і ну зовсім не в неї вдалої внучки. І хто б то сумнівався,що навіть за такої ситуації вона все одно знайшла мінімум дві зроблених мною дурниці ;) Але це виправне, варто буде прийти і відвідати її.
І робота дивна... таку я собі уявляла ще як вчилася в школі. Прийшла так собі як з моїх дитячих снів.

Я уявляю собі, що я в новому місті, де я майже сама, і де нікого не знаю. Але це абсолютно нереально. Не в цьому місті. Бо у Львові з-за кожного кута вийде і перетнеться з тобою знайоме обличчя.
І я вже знаю, в чому мні доведеться вправлятися тут ;)  Мій Боже, дай мені терпіння і мудрості на весь-весь-весь львівський гонор!
 


danka_v_dorozi: (Ніжність)
 Заради сміху залишу пам'ять про випадок тут. Наперед прошу отців (священиків) не ображатися. Ви всі різні, на моє велике щастя.
Вчора на Круглому столі, організованому студентською організацією "Обнова" та Києво-Могилянською Академією, мала я доповідь, яка  вписувалася в тему столу "Успішна кар'єра і християнські цінності". Відпиратися було нікуди: за кілька днів до заходу мене поставили перед фактом про те, що доповідатиму від товариства я і крапка. Ну, ціле щастя що поки я працювала в банку, то часто робила записи про свої робочі будні і чуда в ній як тут в жж, так на паперових засобах. Позбирала все докупи і спокійно навіть з радістю поділилася з аудиторією яким чином поєднувалося робоче з християнським. Впевнена, нічого особливого тут не було. Якщо ти вже християнин, то якось природно, що на роботі себе не розчленуєш на "християнське" і "нехристиянське", дієш так, як совість каже. 
Значить, сиджу собі преспокійно, слухаю інших гостей, запрошених на промову. Тут чую, як один наш священик каже про мене щось типу: "Ну, на жаль, статистика показує, що нормальні працівники часто керуються нехристиянськими цінностями". До речі, з аудиторією ми посміхнулися одночасно. 

Висновок мені напросився один: по вірі вашій вам дасться. Нічого сподіватися чесних працівників, якщо самі в ефективність таких не вірите. Я обурююсь може навіть надто надавши значення тим словам. Просто я знаю, яку силу такі думки мають. Не можна молитися за мир і щодня готуватися до війни і вишуковувати підтверджень їй, неможливо виховати молодь, яка буде жити християнськими цінностями і водночас постійно твердити, що гроші, зв'язки вирішують все. Або одних зводите, або інших обманюєте. Якщо Христос і християнська позиція - поезія в церковних стінах, то мертві душі всі ті, хто нею займається. 
Я знову пригадую вчинок о. Піо (вкотре вже!), який висварив своїх парафіян, котрі благали його провести молитву, щоб Бог послав дощ у посуху, а самі прийшли без парасольок. 
Шкода, що після цієї фрази мене трохи заціпило, а то б я бовкнула, що нормальним священикам статистика - лише радісна можливість оглянути поле своєї праці. 
До речі, подумалось: що буде з нашим життям, якщо нормою вважати те, що робить більшість? 
danka_v_dorozi: (чарівність)
Напевно далі під дією розповідей про о.Піо і його слів, а ще більше його дій і його способу життя...
Почуваюся дуже щасливою і тому знов поспішаю ділитися відкриттями.

Отаке моє щастя: маю відчуття, ніби хтось мене знайшов. Хтось дуже-дуже шукав і знайшов. Знаю одного священика, який при кожній зустрічі з молодою людиною, називає її "пропажею", яка віднайшлася і просить не зникати. Ось сьогодні дорогою додому я так сильно відчула як важливо бути віднайденим. Може тому люди так прагнуть і цінують дружбу і любов, бо через них знаємо, що інші в нас знайшли щось таке незнане, збережене всередині і часом навіть приховане від себе.
Бачила, як радіє моя директорка, коли відкриваю в ній чудесні її вміння і якості. Ми нічого одна одній не говоримо, але наше щастя від відкриття наповнює простір банку і стає дуже легко працювати. Бачила, як радіє інший мій колега, коли ми просто ввічливо спілкуємося і щиро усміхаємося одне одному в часі наших великих робочих переживань чи документарної рутини. Бо це дивно проявляти якісь такі людські якості в офіційному форматі чіткості і строгості. Вони страшні своєю слабкістю: для їх виявлення не потрібно здобувати диплому, щодня доводити свою конкурентоспроможність, гарні знання, вміння вести перемовини, вміння бути розумненьким. Вони такі прості аж до невидимості їх цінності. І страшні, бо тільки через них даєш доступ до серця: під щирою усмішкою не може бути місця для бронежелету, а отже, залишаємося зовсім безборонними. А слабкість і безборонність суперечать міфу про боротьбу за виживання.
Як добре, що є переживання, є сльози, наші невдачі і великі провали, які затуманюють дурненьке бажання до сили "про око", до сили задля доброї думки інших про мене. Тоді так легко стати маленьким, безборонним і людським. Через мої слабкості знаходжу так багато людей довкола!
Я дуже щаслива, бо Бог особливо близько. І Він - Той, хто мене шукає і знаходить :)
danka_v_dorozi: (радість)
Я засинала на парі. Час від часу повібровував мобільний - дзвонили з роботи. В чомусь була вдячна тим дзвінкам, бо трохи соромно було перед викладачем клювати носом, а вони хоч на кілька хвилин стрепенали мою увагу. А в чомусь обурювалася, думала: брати чи не брати слухавку. Ну, врешті, можу ж я бодай на парі посидіти (поспати, насправді) нормально? Так ні, зривайся і біжи в коридор, по дорозі перепрошуючись у викладача (я би таку студентку швидко на місце поставила, добре, що наша викладачка зовсім не з моїми замашками). Ой, ну, добре, тільки щоб остаточно не заснути візьму.
"Ало",- ага, вже серце б'ється, думки сновигають туди-сюди, ну, що я там вчудила знов, точно щось забула. Просять з'єднати з директоркою. Боже, щось таки наробила, щось знов забула. Чекаю на з'єднання.
Відповідь шокувала: мене відпускають на цілий день! За дрібницю: я мусила нині трошки раніше прийти на роботу за проханням клієнтів. Просто не вірила вухам, просила директорку ще раз подумати, робота в мене не переводиться. Але ні, вона настоювала на тому, щоб я цілий день вчилася. Я, звичайно, неймовірно тішуся. Але ж думаю також, як таке може бути?
Сон зняло рукою. Розписала сторінку в записнику планами.
Один з тих виразів, які сформувалися через мій досвід: "Завжди і про всіх думати якнайкраще. Потім, навіть якщо щось зміниться докорінно, буде приємно знати, що є добрі речі, про які людина сама не здогадується ще. А якщо все ставатиме кращим і кращим, не буде соромно за те, що не догляділа Божого обличчя вчасно поруч".
Буду вважати, що нинішній день Бог загорнув в кольорову коробочку і подарував мені. За що? - Просто так! Хоча... може і не просто. Бо тепер я відчуваю неабияку відповідальність за те, як проведу той звільнений час.
danka_v_dorozi: (Ніжність)


Гарним настроєм з вами.

Першим ділом через роботу. Чудеса бувають - однозначно! Просто треба працювати так, ніби їх не буває, а насправді всередині собі усміхатися і казати "Хе, я ж то знаю, що таки бувають". Це майже як в книзі Джерома-Джерома "Троє в човні": якщо хочете, щоб чайник швидко закипів, робіть так, щоб він про це не здогадався. Герої книги кажуть, що мовляв і чаю вони зовсім не хочуть :)
Я все одно постійно в легенькому напруженні скороминучості, але так стараюся щосекунди бути свідомою радості від роботи і вдячності за щастя.
Дуже довгий час доводиться крім напруженого виконання всіх обов'язків на роботі старатися бути нормальною людиною при тому. Це смішно, бо що тут такого особливого. Але виявляється особливості виникають на кожному кроці (може то я надто чутливо до всього ставлюся, але по-іншому зараз ще не вмію): коли грубо відповідають на простенькі питання, висміюють через те, що ще багатьох речей не знаю і професійно не можу відповісти банківськими термінами (а ще й згадати вчасно як вони англійською), що надто повільно або неуважно щось зроблю (а я ж так хочу, щоб було акуратно, щоб було вчасно), одну й ту ж помилку повторю, натраплю на "тітоньку" чи "дядечка" не в настрої, але на посаді, яка не передбачає того, щоб людину могла турбувати маленька мошка з банківського рою. Але матінко рідна, як багато людей страждають від дрібничок, які з часом переростають в проблеми неземного тягаря, в біди і синдроми нервозності, злості чи байдужості! Мої колеги (може це і від сфери роботи залежить) часто ,якщо не постійно, перебувають в стресових ситуаціях, які можна якщо не усунути, то значно пом'якшити звичайнісінькою нормальною поведінкою: бажанням допомогти (інколи вони просто мусять почути, що їм можуть допомогти), спокійним тоном у відповідь на нерви по телефону, вибаченням за свою помилку, ну... не знаю чи варто все-все перерахувувати... абсолютно все те що є звичайним у спілкуванні між друзями, вдома. Як вони розцвітають від якихось дрібничок типу цукерок, коли дуже-дуже зле, від того, що справедливо визнаєш їхню заслугу в поступі праці, з-під тишка знайдеш якісь документи, які вони довго-довго шукали і забули від безлічі справ куди подівали їх... Боже, безлічі можливостей, причому все важить: вміння сказати, вміння змовчати.

Де чудо? Нині (я пошепки) директорка вперше за півроку попросила вибачення... за річ, яку я ніколи б не подумала, вона зауважить... я часто щось перероблюю чи дороблюю через не, що щось трошки не догледіли чи з'явилися нові умови чи вимоги. А нині вона зауважила цю незручність (тоді коли я вже майже цілком звиклася) і вона щиро захотіла, щоб її не було. Вибачити??? Та я ладна була що завгодно зробити їй в радість за це коротеньке слово, за її уважність сьогодні!!!!!!!!!!!!!
А ще, мої колеги майже ровесники вже давно дуже добрі до мене і може навіть трохи невиправдано милі і дружелюбні, навіть ті, з якими донедавна були особливі випробування.
Вчора подруга сказала, що то через те, що є молитва за них. І я одразу собі подумала: "Щастя, що хтось так легко покоряється дії молитви,адже це ж теж їхній вибір, їхня здатність бути чуйним". Є випадки і в мому житті (і може навіть зі мною безпосередньо), коли роками молитва йде-йде-йде і як у прірву. Звичайно, дія її колись та й заясніє, але скільки ж то терпіння треба мати тим, хто не втрачає надії :)

danka_v_dorozi: (Кохання)
Сьогодні цілий день мене намагалися переконати в тому, що щастя має колись кінчатися (хоч би для того, щоб колись і початися): мала ляпсус з дуже хорошим наміром, який виявився не таким хорошим для того, кому його готувала, певно мій характер і вигляд трохи підпсували, ще хвороба, відсутність важливого листа-сигнальчика (чи sms) від подруги. І зовні певно так і виглядало, що щось не так. А от всередині я відчуваю, що можна крутити як завгодно, а любов своє візьме, бо я не хочу як-небудь жити а хочу з любов'ю. А моя робота, то отаке-е-е-енне поле для тренування. Покищо моя непрофесійність і забудькуватість б'ють рекорди: я спочатку страшними зусиллями здобуваю хоч щось, хоч якусь довіру і розуміння, а потім за хвилину (за один телефонний дзвінок часом) втрачаю, здається, все напрацьоване. Тепер для мене цілями стають не ідеальна активність, можливість встигнути зробити все, а вміння не сказати якоїсь капості, коли дуже хочеться, не виправдовавутися, а дозволити собі ще один шанс. І багато-багато шансів для всіх довкола. Я цій роботі дякуватиму ціле життя, навіть як вона трохи його вкоротить :) То ж Бог міряв...

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 24th, 2017 02:44 pm
Powered by Dreamwidth Studios