danka_v_dorozi: (сум)
- "Хіба хтось казав тобі, що буде легко,"
- "Nobody told it was easy, no one ever told it would be that hard"
danka_v_dorozi: (Маки)
Є в житті такі періоди (інколи моменти, а інколи довші чи менші відрізки часу), коли треба, коли мусиш за вуха притягувати себе до життя. Мова не йде про якісь самогубські настрої, а про те відчуття байдужості до, здається, всього навколо, невдоволеності абсолютно всім у собі, яке труїть настрій, думки, а з ними  і бажання до будь-якої діяльності чи спілкування. Куди не подивишся, звідусіль витріщуються на тебе твої невдачі з блідим аж синім обличчям, кожна подія набуває відтінку якогось приречення на ніщо. Якщо ви компанійська людина, вас, на щастя, може ще тягти до спілкування бодай з най-найвідданішими альтруїстами (кому приємно слухати скиглення зануди), але якщо ви спокійні і до цього дару, то швидше за все піддастеся спокусі нікого не чути і не бачити.
На наш (а в цій історії на мій) рятунок навіть за такої ситуації спрацьовує кілька добрих інстинктів. По перше, чудесна функція розуму: він все одно ставить питання, і все одно сам на них відповідає, чи намагається відповісти, або хочаб поставити допоміжні питання, щось якось по мінімуму аналізувати чи синтезувати. Сам цей процес інколи страшно вимотує (результати одного такого мого діалогу з розумом можна прочитати у записі "Коли від себе не втечеш..."), здається заводить у глухий кут і неймовірно дратує. Але я точно пригадую, що якось спілкувалася з шестирічною дівчинкою, і сама собі дивувалася скільки всього треба знати, щоб відповісти на її безкінечне "а чому?" і де в мене тільки бралися відповіді на них всіх. Це раз, але важливіше те, що всі роздуми і перероздуми у такий час десь замикаються у коло, а десь провалюються в чорну діру і приводять до потреби - потреби голосу ззовні, якоїсь випадковості чи запланованої кимось дії, чого-небудь за межами мене, моєї свідомості і замкненого у ній мозку. І от коли з'являється ця потреба приходить найбільше чудо і наш дар - НАДІЯ. Не авторитетно, але наважуся твердити, що надія також є нашим інстинктом. Коли вичерпуються аргументи, які можуть мене хоч би якось задовольнити в питаннях якості мого життя, в мене ще є надія. Це коли вже безсоромно плакати, тупо себе звинувачувати, бездумно пригадувати всі свої падіння і невдачі.
Тепер в поліклініці терапевт розповідала мені про 90-ті роки, коли вони за відсутності електроенергії в реанімації приводили пацієнта до тями тільки своїми руками, оскільки електростимулятори не працювали. Вчора саме був той випадок: попри відсутність запалу до життя, довелося примусити себе робити щось найменше: я таки витягла фарби, хоч бажання малювати в мене пропало, щойно вивела перші лінії. А потім якось згадала, що давно хотіла намалювати маки. Пересилила нехіть замальовувати все довкола самих квітів: небо, якусь зелень. Потім знов таки змусила себе поскладати все в коробочку, хм...з'явилося бажання сфотографувати ту картину, все довкола себе (я неймовірно рідко фотографую). Не скажу, що все дивовижним способом налагодилося. Але хто-зна, може від мене потребували тільки того першого кроку...
А нині приїхав мій великий добрий чарівник - Татко (справжній :) )

  Ми дозволяємо і надія одразу втискається в життя  :)  

   Потім хочеться трошки чуда, а можна не чуда, а внутрішнього тепла.

 От чим можна було насолодитися в часі лежачої хвороби - то книжками :)
 А, ще вчора було день народження мого молодшого чарівника. І з тої нагоди йому подарували цей рибний шедеврик :)
danka_v_dorozi: (Осінь)

Ходила і шукала  вирішення проблеми, яка, як граблі, стала зненацька на дорозі і боляче вдарила по голові. То була просто ще одна розмова в окремій переговорній з керівничкою. Таких на початку моєї роботи було по дві-три на тиждень, менш і більш болючих. Не люблю робити помилки, які вилазять боком іншим колегам по роботі і мені самій. Так совісно... Але саме після цієї розмови в мене залишився жахливий осад непорозуміння. Підчас вислуховування всіх незадоволень з приводу виконаної мною роботи, я думала, що я маю говорити коли весь потік скінчиться. І мені нічого не хотілося говорити. Бо й для чого? Все видасться простим виправдовуванням, хай навіть правдою буде те, що я вічно намагаюся зробити якомога краще, але от вийшло дуже недосконало. Не хочу виправдовуватися і тому вирішила просто попросити пробачення за помилки. Це скоротило розмову на кілька хвилин. Хм, ця робота вчить мене відмовлятися від емоційних висловлювань, від бажання довести свою думку, використовуюючи мудрування і тиск на моральні якості. Все це настільки особисте, а робота настільки вимагає мати довкола себе певний захисний шар, що моральність стає просто для мене самої важливою і тепер зовсім не потрібно, щоб ще хтось погоджувався зі мною на основі моральних міркувань.
А проблема полягала в тому, що я все-таки вважала мало не кричущою несправедливіть оцінювання моєї роботи. Я бачу подвійність ведення робочих стосунків: правило батога і пряника тут вочевидь також застосовується, підсвідомо вочевидь. І я відчула як на моє обличчя опускаєься маска закам'янілості і почуття образи. І ось найгірше: всередині я зовсім не ображаюся. Я була готова до цієї сварки: не даремне ж особливо молилася перед роботою і просила сил, щоб все-все прийняти як щось дуже важливе для мене. Ще перед нею я просила Бога послати мені почуття любові і турботливості до керівника. Але хитрість: думки в голові рояться швидко, а зовнішні вияви думок чогось приходять ще швидше. І найгірше, що ніякої турботливості і любові в моїх подальших діях і вигляді не було.
І от я свідомо почала шукати виходу з цієї плутанини. Бо чого ж це має так бути, що, коли все добре, бути привітним і радісним легко, а з настанням неприємностей, почуття незадоволеності і скарги поширюються на все зі швидкістю звуку. Та ще й дуже часто мало не переконуємо себе, що ось, мовляв, це й була істина суть людини чи значення події. Тобто погана людина, погана подія.
А нині на Обнові почула те, що допоможе змінити ситуацію, виправляючи себе. В цій ситуації, сподіваюся, допоможе самозречення, а не любов, до якої я спочатку намагалася вдатися. Бо ж зачепили моє самолюбство і гордість. Це Оксана розповідала про Св. Франциска Асизького, який саме цій чесноті наділяв найбільшої уваги і твердив, що через самозречення найшвидше можна прийти до любові і Бога.
Тепер маю знову сили, щоб більше працювати над собою і над роботою. Дякую тобі, Оксанко!!! І св. Францискові також :)

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 12:07 am
Powered by Dreamwidth Studios