Insight

Dec. 26th, 2013 11:56 pm
danka_v_dorozi: (Св.Франциск)
Передвчора співала, дивилася на особливо милий мені образ Спаса Нерукотворного в нашій церкві і раптом усвідомила оце. Що завдання і то прекрасне завдання нашого життя - це досвідчувати, спостерігати, помічати, відкривати для себе любов Бога до нас. І щодня відкривати цю Його любов нову, а також кожен раз нове Його милосердя, бо щодня інші обставини, ситуації, емоції і так далі. І таке миле і особливе це життя стало - так ніби отримало дуже важливе значення :)
danka_v_dorozi: (листи)
Останні 2 місяці активно намагалася подарувати своє серце. Аж раптом, минулої неділі, виявила, що воно вже подароване. Давно. Раз і назавжди. І немає його на місці, і воно вже не зовсім моє. Точніше, не тільки моє. І такий короткий облом був без сліз, навіть радісний. Полетіли собі тривоги в холодні краї на якийсь час.
Навіть не намагаюся висловлюватися чітко. Нічого не вийде. На роботі виходить. Тут ні.
danka_v_dorozi: (Default)
Заради чогось святого помолімося за лідерів, керівників і всіх тих, хто обіймає відповідальні посади. Хрести такі різні бувають, а серця закриті і непізнані, можна зовсім трошки не прочитати за діями і словами і зробити геть неправильні висновки.
Я розриваюся між природним бажанням робити людям тільки хороше і природним інстинктом захищати себе від несправедливих нападів. Так шкода, що справедливість і правильність не щось видиме і однозначне. Я вірю в добрі наміри своїх співробітників, знаю-знаю-знаю, якими дивними, непередбачуваними, вимогливими є обставини. І сподіваюся, що багато людей також знають це. 
Часом все, що в житті є  - це тільки хрести, з якими вчимося ходити, з якими вчимося поводитися так, щоб не боліло, а було корисним. І ж виходить! Ну ж виходить в багатьох людей оживити сухе дерево, щоб воно пустило галузку чи навіть цвіт.
І хто зна, цілком можливо наші керівники теж помоляться за нас: на різних глибинах душі, різними молитвами, в різний час і з різною тривалістю. 
danka_v_dorozi: (Св.Франциск)
Зміни у життя приходять непомітно. Як думки, які перелітають з одного предмету на інший, раптово і цілком невідомо звідки приходять ідеї-відповіді на питання, над якими могли товктися роками. Але для того, щоб сприйняти, побачити чи почути, вочевидь, також треба бути підготованим; на це і йдуть, ймовірно, ці роки товчення. Саме зараз читаю книгу про те, як прискорити "визрівання" хороших і творчих ідей. Але про це колись в іншому пості.

Минулої весни після поїзки в Тезе у Францію я зрозуміла, що щось назавжди змінилося. І це щось не просто відчуття, залежне від бургундського краєвиду, певної композиції нот, наявності певних облич довкола і пори року. Це відповідь на одне з довгих питань, які називають лише риторичними, залишаючи шанс на відповідь самому часові. Міру цього "назавжди" я зрозуміла за тою відповідальністю, яку відчула. Йдеться про загадкове, піднесене і... піднабридле, за кількістю згадувань, слово "покликання". Не знаю хто і як, але в молодіжних спільнотах, в яких я "оберталася" розмови про це можна було чути безліч разів. Популярність цієї теми може поступитися хібащо темі кохання чи дошлюбних стосунків, які все одно так чи інакше в чомусь дотичні до покликання. 

Так-от, це покликання, коли вперше його вічула як своє навесні 2011р., збило мене з пантелику. Як? Я завжди уявляла собі щось помпезне бодай на мою уяву, таке, яке, як прийде, то буквально з ніг мене звалить своєю "фатальністю", залиє сльозами, пригвинтить до місця, де перебуватиму. Думалось, що воно як штапм - припечатає тебе і більш ні на що інше я не матиму права глянути. Натомість його простота і, я б навіть сказала буденність, були настільки... прозаїчними, що я спочатку не повірила і чи не вперше поставила перед Богом дуже чітке питання. Відповідь була більш, ніж чітка і дуже скора. Але що мене вразило, то це те, що було воно як прохання чи пропозиція, яка залишає вибір за мною. Це так нагадало мені про історію пророка Іллі, здається, який порівняв присутність Бога з лагідним вітерцем. Такого точно не злякаєшся, і така лагідність не може пригвинтити. 

Після того в мене просто зникли думки про пошуки покликання. Десь воно відчулося "своїм" і хоч навіть як би хотілося ще шукати, підсвідомо розумію, що це все буде даремно. Таким цікавим є цей новий досвід "життя в покликанні". Це взагалі невидно і нічого особливого не змінювалося, і разом з тим для невидимого життя воно змінює все, якщо я тільки не забуваю. Інколи воно трохи нагадує дитину, яка взялася нізвідки, і невідомо як з нею поводитися, що робити. В способі життя, до якого звикла, її немає, але знання про її присутність змінює ставлення до всього довкола. 

Етап 2 прийшов підчас новорічної зустрічі Тезе в Берліні. (Я сама не розумію чому саме з Тезе пов'язуються ці речі. Навіть інколи хочеться, щоб, скажімо, сталося "просвітління" в будівлі якогось храму УГКЦ, а воно приходить, де йому заманеться).Точніше, дорогою в Україну. І "дійшло" до мене завдяки фільму "Джузеппе Маскаті. Цілюща любов". Бачили? Подивіться, як матимете бажання і не шкода буде сліз. Колись напишу і про етап 2, як трохи проясниться...
danka_v_dorozi: (Default)
Аж місяць протягнула від часу, коли повернулася з цієї ( як її описати цю подорож...) багатої подорожі. Це найбезвідповідальніша моя мандрівка (я не особливо переймалася виготовленням документів, збирала речі в останню годину і навіть не дуже похапцем, позичала валізу і в останні 20 хв гнала зі свідоцтвом в супермаркет, щоб купити кагор, і щоб мати що відповісти турботливій касирці, якщо та запитає мене чи є мені 18 років). Я не намагалася запам'ятати імен тих, з ким їду, заспокоюючи себе, що знати лише єдиного  організатора це не так вже й безвідповідально. По правді кажучи, саме через таку неспланованість я до миті, аж поки поїзд не рушив на Краків, не вірила, що поїду і таки потраплю в це французьке Тезе. Але щойно потяг вирушив, я чесно пообіцяла не згадувати ніяких робіт, по можливості і турбот, які висушили всі соки, не перейматися бідами які обсіли і найближчих людей і цілковито віддатися молитві за виконання всякої волі Бога.

Я розгублююся про що саме писати, бо плодів цієї подорожі було пребагато.

Я виявила одну гарну річ: коли вдавалося всеціло думки передати тільки Богові, думки, наміри, справи, побажання, мої острахи, мої болячки, тривоги за брата, неспокій за батьків, якісь намагання у всіїх моїх соціальних ролях, я віднаходила чудові якості і думки в собі. Насправді, таке вдалося день аж на третій перебування в Тезе і тривало днів 4 (всього ми пробули в самому Тезе 8 днів і ще 3 дні в різних подорожах). В молитву Тезе входиться одразу, але тишу, яка завжди є важливою її частиною напочатку переносити важко (хоч це лише 10 якихось хвилинок). Постійно закрадаєтсья думка, як це безвідповідально не думати про інших, закинути переживання за все на світі. Але ця ж тиша і мовчанка в ній роблять чудодійні речі: від концентрації на радості, яку відчуваю від того, що знаю, що є Бог, що дуже хочу Його любити, що люблю, переходжу до сприйняття себе як важливої Його дитини, Його руки. Від заспокоєння в собі йде потужна любов, яка об'єднує багато сприятливих якостей. Все це разом помагає відкритися до всіх, хто є довкола. До всіх. Поки пульсує ця спорідненість з Богом і собою, зовсім не важко виходити з себе, не соромно за фізичні вади, які я помічаю в собі, за внутрішні недоліки, які може не кожен помітить в мені, я не думаю ні про зовнішній вигляд, ні про те, як житиму далі. Для мене найвищою сходинкою до святості і то цілком реальною стає лише день сьогоднішній, лише конкретна мить і цілком реальна людина, з якою я перебуваю.

Я перестала себе ганити за те, що дух, привезений з Тезе поволі вичерпувався. Я чесно кажу собі, що такого цілковитого спокою, тиші і відречення я насправді не маю ніколи. Це часи реколекцій з виїздом, можливо час молитви в монастирі, тобто ті періоди, коли я перебуваю в суттєво іншому духовному просторі, ніж той, в якому проводжу будні.
І я не впевнена, що Бог насправді хотів би, щоб я завжди перебувала такому стані неймовірної сили і любові. Коли за два пречудові тижні після повернення з Тезе мій запас ідеальної рівноваги втратився, я одна за одною згадувала нові пісні, привезені з Тезе:
"Боже хай всі мої думки звернуться до Тебе. Біля Тебе світло, Ти про мене не забуваєш. З Тобою допомога, з Тобою спокій. Я не розумію твоїх доріг, але Ти знаєш мою дорогу".
Більше того, мені здалося, що я спустилася до ганебних емоційних розладів (на такі не дозволяється, при відпустці лише місяць тому), проте у цьому може зарадити і наш східний обряд. Ввечері я кажу собі, що останнє слово ще попереду і воно не від мене.

Час перебування в Тезе обдарував чудесним спокоєм. Раз переживши це надзвичайне відчуття врівноваженості, прагну повернутися до нього (вірю, що для цього не обов'язково буду змушена їздити аж до Тезе).

Я вже не шукаю покликання. Слідую у вірності за ним. Це також подарунок, привезений з Тезе.
danka_v_dorozi: (листи)
Ніч переходу в новий рік видалася аж до незвичайності спокійною і такою, що вимагала постійної ініціативи разом з довірою до того, що саме таким все мало відбутися. Поруч були люди, з якими затишно навіть, якби справдилось припущення про те, що рік буде таким, яким його проведеш. Я преспокійно заснула з невеличкою застудою.
А прокинулася на свято невеликого кола людей. І за таку навічну конотацію до 1 січня дякую всій сім'ї [livejournal.com profile] oksamytka, яка минулого року довірила мені  в духовну опіку другого похресника. Це дуже ніжні і радісні спогади, які мають щасливе продовження в сьогоденні.
Цьогоріч я вирішила не робити жодних обіцянок на рік прийдешній. Згадавши з подругою кожна свої визначні події 2010р., ми подякували за те, що були сили їх пережити, були можливості ділитися рідістю від них. На клаптиках паперу записала власні побажання, про які зі спокоєм можу навіть забути за тиждень-два. Найважливішим для мене є не так їх здайснення, як прийняття того, що відбувається в дійсності зі мною.  До прикладу, напочатку минулого року мені й на гадку не спадало,що все могло скластися ось так,як воно є зараз. Зміни відбувалися мало не щотижня. І продовжують відбуватися. Я дякую за незвичайний досвід, який переживаю щодня і за тепер усвідомлене розуміння того, що цілком розпруженою і заспокоєною я не буду ніколи. І на моє велике щастя. Бо тільки хоч трошки стривоженою життям, я переживаю дуже чітке відчуття того, як сильно потребую Бога, яким добрим Він є, як сильно можу бути любленою.
Бажаю собі сміливості в 2011році. Вже зараз знаю, що зовсім скоро грядуть часи нових змін і невпевненостей, ситуацій, де не буде ознозначної оцінки моїх дій та моїх реакцій. Часом не буде навіть тих, з ким розділятиму професійні переживання. Але у всьому цьому прошу сміливості надіятися, що за всім стоїть маршрут в однозначному напрямку. І поки не дійду пункту призначення, не хочу спочинку.
danka_v_dorozi: (Піст)

Тільки особистість Ісуса, котра випромінює благодатну любов, здатна заповнити душевну порожнечу тих людей, котрі слідують за Ним.

danka_v_dorozi: (Львів)
Хтось такий є в кожному місті. Просто переконана, бо для них місто знаходить чудеса, привідкриває свою історію, і завдяки їм розповсюджуться вірус особливої цікавості до історії міста, неземна любов до всіх, хто його творив і творить, бажання заразити інших. Львів має свого такого - Юрія Теодоровича (прізвище навідріз відмовився назвати). Ми з мамою знайшли його ніби випадково, а ніби й не дуже. Були у Львівському етнографічному музеї (це буде моя наступна знахідка, коли вернуся додому), де нам порадили відвідати виставку Львівських левів в єзуїтському колегіумі (монастирі). А що, він вже відкрився для відвідувачів??? - не вірила я. Відповідь я певно просто прослухала, бо вже в голові крутилися свої думки...Ах, мрія потрапити туди, куди важко потрапити і там, де точно багато до моторошності цікавого :)
То була галерея "Равлик" (ще від дитинства пам'ятаю , що то Львівський розплідник творчості). Перед старими металевими дверима підвальчику, на камінцях, ковані равлики (я їх ніколи раніше не зауважувала!). І то була відкрита, покищо тільки частина, єзуїтського монастиря для відвідувачів. Зайшли би Ви туди самі - тільки звели б плечима: ну, дві-три підвальні кімнатки з старою цеглою, купа піску, ну, ще кам'яна голова від якоїсь скульптури, і, правда, старезна кам'яна труна. Моторошно, але, не особливо цікаво. Але то тільки якщо би тут не було Юрія Теодоровича...
Не знаю хто він - чи екскурсовод, чи просто сторож того приміщення. Але він вносить світло всім, хто спускається в це неглибоке підземелля. Як він розкаже про ті кімнати, про сам єзуїтський монастир, про Львів!!!! Строгий, виключно факти, поєднання теперішнього з минулим і прийдешнім, історія- казка, історія-віра, історія- любов. "Німецький Львів, босі капуцини, "кожна вулиця - інша національність, а вкупі всі мирно живуть", "регіони України об'єднає оце каміння", "тю, вони кажуть, що Львів на смак кави і пива, а він же від пупа ремісниче місто", "поприїжджали тут з ефіру знімати привида монаха і поїхали, і чого їх той привид цікавить,а не оце каміння, яке промовляє", ой, ну безмір інформації, яка легко горнеться до серця і, здається, живе в твоїй голові, скільки себе пам'ятаєш. Десь з годину ходили ми за ним як слухняні овечки, слухали-слухали і боялися, що він зненацька зупиниться і скаже що вже кінець. Я думала він професор історії, філолог, на крайній випадок письменник-любитель. А він, виявилося, інженер, все життя на фабриці. Так, десь -колись по змозі вичитував всі книжки про історію нашого міста. І от на старості нарешті здійснює своє покликання...
Дуже запрошує вас всіх в гості.
Як часто в таких випадках буває, я дуже хотіла його обійняти, але обмежилася тисячним "дякую".
danka_v_dorozi: (релігія)
Такі миті треба фотографувати оком, а потім довго-довго переклацувати в пам'яті і ні з того, ні з сього усміхатися десь на вулиці, коли пригадується.
То є мій друг Ромко: пара окулярів, які, як мені здається, йому зовсім непотрібні, бо він завжди дивиться поверх них; аж два вуха, щоб слухати, але один рот, який бере не кількістю, а якістю і функція розмови в Ромка завжди приоритетніша за слухання. І то дяка Богові, бо я, як мені зайде щось, люблю мовчати, а з такою його якістю ніколи розмова не припиняється. Мінімум непотрібних речей, і, я знаю точно, не завджи достатньо грошей на всі-всі, які йому точно потрібні.
Ромко семінарист, мій улюблений семінарист, яких більше не буде (є просто інші). І ось історія любові до нього Бога.
Ромко часто іздив закордон на навчання, на відвідини, бо всюди в нього багато знайомих і добрих людей, а ще він дуже швидкий на спілкування і дає собі разу з кожною мовою і ситуацією. Певно тому, що екстраверт і порозуміється будь-з ким, хай би навіть на мигах. Десь вісім місяців тому його запросили на навчання в Іспанську семінарію (чи то пак їхній богословський університет) з подальшим обов'язковим влаштуванням на роботу дуже незвичайну: він працюватиме священиком в українській парафії в Іспанії, має допомагати в духовному житті українських емігрантів там. Також обов'язковою умовою було те, щоб він забрав документи з семінарії у Львові (не закінчивши її, а вже лишалося 2 роки). Після недовгих роздумувань, влітку, з запасом часу почав готуватися. Аж тут виявилося, що отримати іспанську візу надтяжко: вибір того, кому давати чи не давати візу залежить від того, сподобаєтеся ви жіночці, яка записує вас у чергу, чи ні. Кожен папірчик треба перекладати і за печатку Посольства на сторінці платити 25 $, а ще зібрати всеможливі довідки: про несудимість, 10 відміток лікарів, страхівку, оцінки... Місяць, два, три минали, а візу ніхто не відкривав. В університеті в Іспанії почалися пари з вивчення мови тими, хто не володіє іспанською. Ромко ще у Львові. З вересня навчання продовжувалося у всіх його однокурсників по семінарії, а Ромка Бог тренував у витривалості. Ну, які відчуття можуть переповнювати душу, коли землі під ногами не чуєш: вже невідомо було чи візу коли-небудь дадуть, а в семінарію зарахуватися не вдасться і 5 років навчання кануть у небуття разом з планами про священичу діяльність. В той період ми спілкувалися тільки зрідка через інтернет і на чергову відповідь, про відсутність візи я тільки могла говорити, що тут хіба особливе приготування до важкезної праці.
І нині, на його 24 день народження, Бог приготував йому подарунок вартий Його Слави: через 4 місяці візових поневірянь в Посольстві Ромчику видали візу за кілька хвилин!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
В неділю він вже нарешті вирушить в подорож, на яку так сильно чекав.
Ми гуляли Києвом і тішилися одне одним, тим, що чекатиме нас, коли Бог зробить нас своїми руками. Таким холодним і підбадьорливим видався вечір, і оте відчуття великої кількості роботи попереду для Нього. Шкода, що у підземному переході на Майдані тамтешні музики розійшлися додому, ми так любимо танцювати вальса!
Не уявляю скільки тепер часу не бачитимемося. І це радісне і щасливе чекання в молитві і, дасть Бог, в наполегливій роботі.
Ромкові крок за кроком вдається виконувати мою особисту (може дитячу, несерйозну і наївну) мрію, недосяжну для мене волею природи: жити в третьому стані - стані самотнього священства, повного активної діяльності.
А я ще якийсь час клацатиму фотографії пам'яті, на яких Ромко цілує нову вервичку у вікні вагону метро.
З Божою поміччю, Ромашко! Цвіти на Божу славу!!!

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 01:51 am
Powered by Dreamwidth Studios