danka_v_dorozi: (листи)
На вчора в мене були такі гігантські плани :))) А прокинулася я з температурою, яка взялася просто таки нізвідки. Оскільки ніякої логіки в подіях не було, я просто вдячна Богові, що в такий спосіб турбується про мій відпочинок. До вечора я зробила тільки найважливіші речі, які завжди підіймають мені святковий дух і створюють легкість на душі: спекла тістечка, помила підлогу вдома і прибрала купи паперів, журналів, вирізок, записок, відкритих листів і неспакованих поштівок.
Зустріли новий рік ми з двоюрідною сестрою, яка... довго описувати... просто дуже дорога мені людина від часів, коли я ще повзала під стіл на днях народженнях.
Ми разом зробили собі такий-от новорічний віночок. Не простий, а трошки символічний. Власне, тому й побажання усім вам - моїм жж-друзям :)
new year 2014
Я бажаю і вам і собі ніколи-ніколи не сумніватися в тому, що любов Бога до нас завжди просто так, завжди безмежна, завжди особистісна і безумовна. І ще бажаю нам віднаходити цю любов у людях, подіях довкола нас, шукати і знаходити у собі самих чудесні речі, тішитися і дякувати за них. Хай ті, які почуваються самотніми, обділеними, виключеними чи чимсь нещасливими наполегливо і самовіддано шукають, а коли не стає сил - покладуться на Того, хто точно ніколи їх не підведе. Хай ті, які почуваються любленими, дорогими, реалізованими і на свому шляху будуть відкритими, будуть щедрими, будуть зрячими, будуть "всім для всіх", не жаліючи нічого, що йде, будуть вдячними і з доброю пам'яттю.
Усім нам чудового року. Особливо нашій Україні - місцю, де результати нашої праці, нашого життя, як ніде інше - очевидні. 
danka_v_dorozi: (велосипед)

Ніби і звичайний приїзд додому, але внутрішній спокій і якесь нове відчуття завершеності підказують,що приїзд незвичайний. У нас дощовий день. Цікаво, як тепер я ставитимуся до сірих осінніх днів цього міста після дощової Литви, після розпеченого Києва.
В кімнаті побільшало на ще одну величезну валізу і 4 менших сумок. І вперше, вперше за ці роки ми всі разом, цілою сім'єю не залишили їх стояти як є, а потиснулися і таки вмістили в шафи всі матеріальні мої набутки цих років.

Моя бабуся заснула сьогодні спокійною, переконаною в тому, що нарешті її слова,складені в просту фразу, вивчену всіма нами (моєю сім'єю) напам'ять, дійшли до вух її метушливої і ну зовсім не в неї вдалої внучки. І хто б то сумнівався,що навіть за такої ситуації вона все одно знайшла мінімум дві зроблених мною дурниці ;) Але це виправне, варто буде прийти і відвідати її.
І робота дивна... таку я собі уявляла ще як вчилася в школі. Прийшла так собі як з моїх дитячих снів.

Я уявляю собі, що я в новому місті, де я майже сама, і де нікого не знаю. Але це абсолютно нереально. Не в цьому місті. Бо у Львові з-за кожного кута вийде і перетнеться з тобою знайоме обличчя.
І я вже знаю, в чому мні доведеться вправлятися тут ;)  Мій Боже, дай мені терпіння і мудрості на весь-весь-весь львівський гонор!
 


danka_v_dorozi: (Default)
Є така мрія, яка нині збулася. На Личаківській у Львові є церква Покрови Богородиці. Селезіанський монастир.   Є дві речі, які притягували до неї: перша - біля церкви є височенна дзвіниця, вигляд з якої мав би бути чудовішим навіть, ніж з ратуші, бо Личаків вищий за центр Львова, друга  (про неї я задумалася побувавши у Вільнюсі) - з другого поверху церкви через скляні вікна виглядає точнісінька копія ікони Остробрамської Богородиці, що у Вільнюсі (відмінність лише в тому, що Львівська - викладена мозаїкою і без металевих прикрас). От залізти на вежу ну, дуже вже нам з братом хотілося. Але вежа-дзвіниця зачинена. А сьогодні за чудових обставин нам відкрив її і навіть поліз з нами найнезвичайніший (ззовні) священик-селезіянин (ну, покищо такого я знаю лише одного).
Підійматися довелося металевими драбинами. Про висоту я просто заборонила собі думати. І про те, що драбини приварені і вузькі також. Ми мали десь з 7-10 хвилин щастя підійматися і ще 10 хвилин нарешті побачити все це:
  
Я звичайно боюся висоти і непевних драбин, підйомів. Я включаю свідомість лише опісля, щоб мати хоч краплю сміливості. Колись я мало не вмерла від страшної дихавки, коли підіймалися на гору Парашку в Карпатах. Було неймовірно соромно за свою невитривалість. Але після того в печерах на Млинках, на камені в Підкамені на мості біля Ворохти, вперше на драбинах в Крехові (тепер це, звичайно, просто дитячі забавки) я ніколи не була сама, без думки, без молитви і вдячності. Ніхто звісно не змушує нікуди лазити, та й рідко мені вдається втрапити на якусь таку адреналінову можливість, але саме в ті хвилини Бога відчутно просто шкірою. І пекло стає реальним. І дорога між одним і іншим справді існує. І лазання по драбині вгору і донизу - суцільна молитва, щоб втрапити в саме те місце.
danka_v_dorozi: (Default)
Навчання в Литві вимагало зміни способу життя. Та й досі вимагає. Але зараз я трохи оклигала від тих змін, які були непередбачені мною напочатку.
А неочікувала я того, що щодня мені доведеться бачитися і кооперувати з собою самою. А я, як виявилося, тут, трохи не та, що там - в Україні. Справа в тому, що в Києві останні роки таки налагодили певний порядок речей, певний список людей, серед яких я була і яких бачила. Це все настільки формувало мене, мою діяльність і мої думки, що деякі речі звелись до автоматизму і я мало зауважувала свою реакцію на них і реакцію сторонніх людей. Тут же кожен день наче я вперше прийшла на Божий світ. Треба було бачити очі дівчини- француженки, яка дивилася як я їм звичайний домашній сир з варенням. Вона не могла повірити, що такий сир можна їсти. Кожен день перед виходом на кухню доводиться думати як ти вдягнений, щоб не перестрашити якогось іноземного студента. Треба просто таки охороняти своє кухонне начиння (перець і покришка з кастрюлі в нас вже пропали.думаю незворотно) і щодня пам'ятати, що Бог казав любити ближнього, а значить не нервуватися, коли він ділиться з собою моїми припасами :)
Купу речей, які мені цілком природні, переглядаються і в них мало знаходять нормального і невимушеного. Я вже теж починаю переконуватися, що я трохи дивна і дивуюся, як я раніше спокійно жила. Думаю, брат робив мені надто багато поступок. Інколи доводиться всі сили зібрати в кулак і думати про те, як можна щось виправити, а не кинутися на себе з поглинаючими докорами. І ще, недоторканість, яку дає закордон, на щастя переривається листами, звістками від друзів і сім'ї, які нагадують, що я не за хмарами. Добре, що є реальне.
danka_v_dorozi: (майбутнє)
     Скільки себе пам'ятаю просто жахалася, коли десь чула, як мене кличуть "тьотьою" чужі люди, приміром в поїздах, в розмові зі своїми дітьми. Яка я тьотя? Ті самі жіночки в розмовах зі мною ніколи не гребували підкреслювати своє здивування тим, що виглядаю значно молодшою за свій вік. Так я мучилася в школі, коли мені ніхто не вірив, що я в тому класі, в якому я вчилася, в університеті бібліотекарки не вірили, що я не школярка, а от вже на закінченні магістеріуму я нарешті стаю схожою на другокурсницю. Думалося, моїм підлітковим мукам винагородою буде бодай те, що ніколи я не чутиму від дітей "Ви", від панянок "тьотя" і т.д. ... і маєш тобі. Мої знайомі з дітьми за обов'язкове змушують дітей звертатися до мене на "ВИ", хоч деякі дозволяють називати мене просто Данкою, без додавання всяких "титулових" назв.
     Сама не знаю як правильно. В моїй сім'ї повага дорослих - одне з найголовніших правил, до якого нас привчили і звертання на "Ви" назавжди вкарбувалося в мою свідомість: я завжди до всіх незнайомих, або мало знайомих людей так звертаюся, незалежно від того, чи це школяр, чи колега по роботі, чи добродій в транспорті. Але якщо хтось з них просить перейти на "ти" я недовго пручаюся (виключення були тільки на роботі, де, на мою думку, з деким все ж варто тримати відстань, яку завжди дає "Ви"-звертання). До всіх старших рідних ми з братом звертаємося тільки на ти. Був у нас єдиний виняток - наш вуйко, до якого через несерйозний спосіб його життя, хоч він і старший від мого тата, ми - всі його племінники -  зверталися на "ти". Але вже в старших класах я чітко усвідомила, що називаю так його не через те, що він близький у спілкуванні, а саме через те, що ні в кого поваги він не викликає. Це сильно мене вразило, якось я ніколи не задумувалася наскільки в тому плані я недалека. Після того, як я зрозуміла несправедливе ставлення до нього, ніколи не дозволяю собі назвати його просто "ти" або на ім'я, а лише "Ви", "вуйку". Це покищо єдиний випадок, коли довелося ламати свій стереопит переходячи від "ти" на "Ви".
      А тепер, чи то я забулася, що виросла і вже є діти значно молодші від мене, чи то не хочу сприймати того факту, але чогось я щоразу сахаюся, коли чую, як батьки наказують дітям звертатися до мене на Ви. Кумедний випадок трапився нині в потязі: чотирирічна дівчинка для мами чемно казала мені "Ви", а в безпосередній розмові все одно казала "а шо ти читаєш? ти вже будеш йти спати?". 
     Ну, от і вчора мала неабияку радісну подію: похрестили донечку моєї подруги і тепер маємо ще одну, покищо дуже галасливу, християнку. Просто дар небесний ці новини з похресниками! Дія така ж, яку має тільки Великий піст: велике бажання і віднаходження способів змінити себе (я про це писала раніше).
     Після хрестин підколювали мене новим титулом "кума". То й нічого, я про себе думала, що дитина все одно знатиме мене не як куму, а як хресну маму. Звичайно, вікова різниця між мною і дитиною така, що "ти" до мене їй мама сказати не дозволить. Але я дуже-дуже старатимуся звикнути до всього нового і більше звертати увагу на зміст наших стосунків, на наше тепер разом крокування дорогою до Бога, аніж на незвичні на мене речі.
Ото смішно буде:
 - Цьотко Данко, а со то там таке?
:) діти...

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 01:53 am
Powered by Dreamwidth Studios