danka_v_dorozi: (Ноти)
Приходить час, коли зовсім не зрозуміло з яких причин втікають сили. Тягнуся за натхненням і не знаходжу, чекаю і водночас уникаю людей, щоб ні в коло не відняти таких потрібних кожному сил і набираюся терплячості.
Є деякі безвідмовні засоби: фортепіано (і всі його електронні замінники), Льюїс, друзі, рідні, записники...
Ранок суботи. Лікує Шопен. Граю, шпортаю і тішуся тим, що навіть в такому бідненькому виконанні він має великий вплив. Бо, найперше, простий і дозволяє під час грання думати про все на світі. Музика, яка є вдалим добрим фоном до кожної пори року, дня, кожного настрою і за його відсутності є доброю сама со побі. А ще в ній є свій секрет: залежно від настрою виконавця Вальси виходять то мрійливими, то збуреними, то гнівливими, або ж запалюючими і енергійними. І однозначно, в них як самому житті: паузи, звороти, репризи, бекари і знов дієзи, різні темпи і повернення до головної теми. Знав Шопен як писати...
danka_v_dorozi: (Піст)
Заголовок може і заплутаний, але все просто (як воно завжди буває з найскладнішими речима).
1. Про коробочку:
Так іноді виглядає моя голова. Яка то вже спокуса упорядкувати всі шафки, а в шафках інформацію по шухлядках, і бажано, щоб все як я собі задумала. А тут тобі постійне бац! Твої слова перестають бути твоїми, з перевіреним змістом, щойно вийдуть за межі рота, поведінка також. Плани перекидаються, складаються як самі собі захочуть. А хочеться, щоб і передбачити поведінку і емоції інших людей і щоб так спокійнесенько собі далі жити. Я зовсім не проти постійних змін, знаю, що так часто це Його важливе втручання, але так хочеться триматися за якусь мотузку в житті, щоб на черговому повороті дороги мене не знесло якоюсь бурею (найчастіше, бурею моїх емоцій і страхів).
2. Про дві дірочки для очей:
Це відчуття добре знають ті, хто заряд доброї енергії отримує ледь продерши зранку очі вже від того, що новий день, що гарний ранок, що поруч саме та людина, що в найгарнішому місці ти саме зараз. Це здатність вірити і вміння так довго-довго надіятися. Я дозволяю очам бачити те все, будучи сама в коробці бажання визначеності. І коли погляд сягає ген-ген, очі вбирають цікавість і хочуть поділитися приходить черга для
3. Одної дірочки для серця:
Чи в час "розширених зіниць" чи постфактум прийде непереборне і живе бажання повірити. Дуже скоренько серце так наповнюється радістю від того, що є якісь справжні речі, яким байдуже де бути: в моїй коробочці, чи поза нею. Вони самі по собі. Як треба - продеруться до моєї свідомості і через картон, як треба - гулятимуть далеко за межами мого кругозору, десь біля інших людей. І я кажу собі, що щаслива зараз. Без "тому що" , "завдяки" і "після того, як". І дуже-дуже хочу ділитися. Тим чого не вмію розказати, не знаю як показати. Те від чого радісно-радісно і що, насправді, не має якоїсь точної причини.

Є в мене такі знайомі, які запалюють надією десятки людей і так горять нею, горять. Я так не вмію: часто кидаюся то в вогонь, то в воду.

А ще дякую будячку на моїй дорозі. Взагалі, сказати би вам, дорога без будячків - якась сумнівна дорога, надто вже бита чи що.
danka_v_dorozi: (Біблія)
Останнім часом трапляється стільки неочікуваних приємностей, стільки добрих людей і незвичайних випадків, милих слів і слушних думок, що трошки невіриться в реальність цього. Серце наповнюється радістю, яка застає зненацька. І дуже хочеться, щоб чимшвидше прийшов Великий Піст, щоб можна було хоч чимось віддячити Богу.
Звичайно, чекати не стану. Можна ще до того часу стільки всього для Нього придумати :)
danka_v_dorozi: (Маки)
Є в житті такі періоди (інколи моменти, а інколи довші чи менші відрізки часу), коли треба, коли мусиш за вуха притягувати себе до життя. Мова не йде про якісь самогубські настрої, а про те відчуття байдужості до, здається, всього навколо, невдоволеності абсолютно всім у собі, яке труїть настрій, думки, а з ними  і бажання до будь-якої діяльності чи спілкування. Куди не подивишся, звідусіль витріщуються на тебе твої невдачі з блідим аж синім обличчям, кожна подія набуває відтінку якогось приречення на ніщо. Якщо ви компанійська людина, вас, на щастя, може ще тягти до спілкування бодай з най-найвідданішими альтруїстами (кому приємно слухати скиглення зануди), але якщо ви спокійні і до цього дару, то швидше за все піддастеся спокусі нікого не чути і не бачити.
На наш (а в цій історії на мій) рятунок навіть за такої ситуації спрацьовує кілька добрих інстинктів. По перше, чудесна функція розуму: він все одно ставить питання, і все одно сам на них відповідає, чи намагається відповісти, або хочаб поставити допоміжні питання, щось якось по мінімуму аналізувати чи синтезувати. Сам цей процес інколи страшно вимотує (результати одного такого мого діалогу з розумом можна прочитати у записі "Коли від себе не втечеш..."), здається заводить у глухий кут і неймовірно дратує. Але я точно пригадую, що якось спілкувалася з шестирічною дівчинкою, і сама собі дивувалася скільки всього треба знати, щоб відповісти на її безкінечне "а чому?" і де в мене тільки бралися відповіді на них всіх. Це раз, але важливіше те, що всі роздуми і перероздуми у такий час десь замикаються у коло, а десь провалюються в чорну діру і приводять до потреби - потреби голосу ззовні, якоїсь випадковості чи запланованої кимось дії, чого-небудь за межами мене, моєї свідомості і замкненого у ній мозку. І от коли з'являється ця потреба приходить найбільше чудо і наш дар - НАДІЯ. Не авторитетно, але наважуся твердити, що надія також є нашим інстинктом. Коли вичерпуються аргументи, які можуть мене хоч би якось задовольнити в питаннях якості мого життя, в мене ще є надія. Це коли вже безсоромно плакати, тупо себе звинувачувати, бездумно пригадувати всі свої падіння і невдачі.
Тепер в поліклініці терапевт розповідала мені про 90-ті роки, коли вони за відсутності електроенергії в реанімації приводили пацієнта до тями тільки своїми руками, оскільки електростимулятори не працювали. Вчора саме був той випадок: попри відсутність запалу до життя, довелося примусити себе робити щось найменше: я таки витягла фарби, хоч бажання малювати в мене пропало, щойно вивела перші лінії. А потім якось згадала, що давно хотіла намалювати маки. Пересилила нехіть замальовувати все довкола самих квітів: небо, якусь зелень. Потім знов таки змусила себе поскладати все в коробочку, хм...з'явилося бажання сфотографувати ту картину, все довкола себе (я неймовірно рідко фотографую). Не скажу, що все дивовижним способом налагодилося. Але хто-зна, може від мене потребували тільки того першого кроку...
А нині приїхав мій великий добрий чарівник - Татко (справжній :) )

  Ми дозволяємо і надія одразу втискається в життя  :)  

   Потім хочеться трошки чуда, а можна не чуда, а внутрішнього тепла.

 От чим можна було насолодитися в часі лежачої хвороби - то книжками :)
 А, ще вчора було день народження мого молодшого чарівника. І з тої нагоди йому подарували цей рибний шедеврик :)
danka_v_dorozi: (Ніжність)


Гарним настроєм з вами.

Першим ділом через роботу. Чудеса бувають - однозначно! Просто треба працювати так, ніби їх не буває, а насправді всередині собі усміхатися і казати "Хе, я ж то знаю, що таки бувають". Це майже як в книзі Джерома-Джерома "Троє в човні": якщо хочете, щоб чайник швидко закипів, робіть так, щоб він про це не здогадався. Герої книги кажуть, що мовляв і чаю вони зовсім не хочуть :)
Я все одно постійно в легенькому напруженні скороминучості, але так стараюся щосекунди бути свідомою радості від роботи і вдячності за щастя.
Дуже довгий час доводиться крім напруженого виконання всіх обов'язків на роботі старатися бути нормальною людиною при тому. Це смішно, бо що тут такого особливого. Але виявляється особливості виникають на кожному кроці (може то я надто чутливо до всього ставлюся, але по-іншому зараз ще не вмію): коли грубо відповідають на простенькі питання, висміюють через те, що ще багатьох речей не знаю і професійно не можу відповісти банківськими термінами (а ще й згадати вчасно як вони англійською), що надто повільно або неуважно щось зроблю (а я ж так хочу, щоб було акуратно, щоб було вчасно), одну й ту ж помилку повторю, натраплю на "тітоньку" чи "дядечка" не в настрої, але на посаді, яка не передбачає того, щоб людину могла турбувати маленька мошка з банківського рою. Але матінко рідна, як багато людей страждають від дрібничок, які з часом переростають в проблеми неземного тягаря, в біди і синдроми нервозності, злості чи байдужості! Мої колеги (може це і від сфери роботи залежить) часто ,якщо не постійно, перебувають в стресових ситуаціях, які можна якщо не усунути, то значно пом'якшити звичайнісінькою нормальною поведінкою: бажанням допомогти (інколи вони просто мусять почути, що їм можуть допомогти), спокійним тоном у відповідь на нерви по телефону, вибаченням за свою помилку, ну... не знаю чи варто все-все перерахувувати... абсолютно все те що є звичайним у спілкуванні між друзями, вдома. Як вони розцвітають від якихось дрібничок типу цукерок, коли дуже-дуже зле, від того, що справедливо визнаєш їхню заслугу в поступі праці, з-під тишка знайдеш якісь документи, які вони довго-довго шукали і забули від безлічі справ куди подівали їх... Боже, безлічі можливостей, причому все важить: вміння сказати, вміння змовчати.

Де чудо? Нині (я пошепки) директорка вперше за півроку попросила вибачення... за річ, яку я ніколи б не подумала, вона зауважить... я часто щось перероблюю чи дороблюю через не, що щось трошки не догледіли чи з'явилися нові умови чи вимоги. А нині вона зауважила цю незручність (тоді коли я вже майже цілком звиклася) і вона щиро захотіла, щоб її не було. Вибачити??? Та я ладна була що завгодно зробити їй в радість за це коротеньке слово, за її уважність сьогодні!!!!!!!!!!!!!
А ще, мої колеги майже ровесники вже давно дуже добрі до мене і може навіть трохи невиправдано милі і дружелюбні, навіть ті, з якими донедавна були особливі випробування.
Вчора подруга сказала, що то через те, що є молитва за них. І я одразу собі подумала: "Щастя, що хтось так легко покоряється дії молитви,адже це ж теж їхній вибір, їхня здатність бути чуйним". Є випадки і в мому житті (і може навіть зі мною безпосередньо), коли роками молитва йде-йде-йде і як у прірву. Звичайно, дія її колись та й заясніє, але скільки ж то терпіння треба мати тим, хто не втрачає надії :)

danka_v_dorozi: (Кохання)
Сьогодні цілий день мене намагалися переконати в тому, що щастя має колись кінчатися (хоч би для того, щоб колись і початися): мала ляпсус з дуже хорошим наміром, який виявився не таким хорошим для того, кому його готувала, певно мій характер і вигляд трохи підпсували, ще хвороба, відсутність важливого листа-сигнальчика (чи sms) від подруги. І зовні певно так і виглядало, що щось не так. А от всередині я відчуваю, що можна крутити як завгодно, а любов своє візьме, бо я не хочу як-небудь жити а хочу з любов'ю. А моя робота, то отаке-е-е-енне поле для тренування. Покищо моя непрофесійність і забудькуватість б'ють рекорди: я спочатку страшними зусиллями здобуваю хоч щось, хоч якусь довіру і розуміння, а потім за хвилину (за один телефонний дзвінок часом) втрачаю, здається, все напрацьоване. Тепер для мене цілями стають не ідеальна активність, можливість встигнути зробити все, а вміння не сказати якоїсь капості, коли дуже хочеться, не виправдовавутися, а дозволити собі ще один шанс. І багато-багато шансів для всіх довкола. Я цій роботі дякуватиму ціле життя, навіть як вона трохи його вкоротить :) То ж Бог міряв...
danka_v_dorozi: (Затишок)


Це майже остання фраза з мультика під умовною назвою "Козлик іде, горе несе" (так називали ми його в сім'ї). Такий гарненький український мультик, про мале козеня, в якого був повний мішок горя і воно несло його через весь ліс і гірко плакало. Протягом мультика різні звірята до нього приходили і потрохи забирали в нього вміст мішка. А потім решточки горя кури розклювали і козеня стало веселим і усміхненим.
Вже як коли я зовсім виросла з мульфільмного віку, згадала як гостро нелюбила того кінця. Я просто ненавиділа тих наглих курок, які не питаючись, залізли в мішок до козняти і все поз'їдали. Ну, хто їх просив це робити? Тільки після того, як я вийшла з віку дитини, то побачила цю сценку геть з іншої сторони: вони ж зробили як краще - кожен забирав собі трошки горя і вкінці-кінців горя не стало. Мені до нині дивно чого я так сприймала кінцівку того мультика.
А якось дуже схоже відбувалося моє розрадження. В п'ятницю, геть знесилена і без особливого бажання до життя, я брела туди, куди треба було йти і де на мене вже чекало диво :) Ага, там були білочки, зайчата, сороки, вовченята, кури (все образно, звісно), які піснями, дуже обережними словами, своїм буттям поруч забирали (ні, просто змушували віддавати) в мене моє старанно поскладане, з усіх боків обгрунтоване горе. Фактично, проблеми нікуди не зникають, але біль пропадає, і головне люди допомагають побачити надію. А вже як вона є, то сили ну точно звідкісь та й з'являться.

Але мені дуже смішно з себе: так я інколи з усіх сил тримаюся за свої жалі і не хочу нікому роздавати. І біда не в тому, що когось хочу зберегти від додаткого вислуховування своїх проблем, а в тому, що взагалі мені важко ділитися. А треба вчитися...

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 12:04 am
Powered by Dreamwidth Studios