danka_v_dorozi: (Св.Франциск)
"Лежала у реанімації і, як там буває, нічого крім стелі не бачиш, то силишся спати. Наснився мені там сон: темнота-пустота от як та посеред якої Бог створив наш світ  і тільки посередині своїть світла постать, але така малесенька і худенька. Прокинулася і прошу в Бога, щоб пояснив мені що б мав значити той сон, хто та постать, чому мала. Коли наступного разу заснула, то почула голос, який запитав чи хочу знати хто ця постать і чому така худенька. І голос сказав, що то - моя любов."
Не знаю чи від цього очі бабусі - пані Анни такі добрі, такі сповнені тепла, хоч вона просто ще одна людина на вулиці.
Є в К.С.Льюїса такий твір "Поки ми облич не набули". Це ніби також про те, що обличчя  - сутність людини сповнюється, складається в цілісність, є тільки, коли людина хоч трохи здогадується що таке активне дієслово "любов".
danka_v_dorozi: (Св.Франциск)
На моє щастя і спасіння, дорога ніколи не є рівна. Досвід, знання, навіть перевірені, не стають автоматикою за замовчуванням. І наступній події я завдячую виходу в, назву її, нову кімнату.
Був момент коли я гучно гримнула дверми. Серед багатьох людей, з якими так чи інакше спілкуєшся, знаходиться хтось особливий, кому так неймовірно хочеться подарувати незвичайну увагу. А воно нічого не виходить. Всі події, як зумисне, змовляються і не складаються, всі сподівання розсіюються, не встигнувши сформуватися, слова стають дерев'яними, вигляд псується. Залишається лише питання "Чому?" Прийшла спокуса поставити дату, від якої начебто мало щось залежати. Все дуже добре складалося, але зрештою завалилося. Ось і відповідь. Недостойна.
(Трошки відійду від оповіді, щоб признатися, що мені було б ніяково писати цей запис, якби не пам'ять про ті пости деяких моїх друзів, які надали мені сміливості і розуміння того, що не одна я така дивна на цьому світі).
Саме тоді я й гримнула дверми перед Богом. Крізь біль і розчарування я знала, що не маю рації, але мусила в якийсь спосіб виявити, що мені так недобре і ця людська властивість бачити лише клаптики картини дуже виснажує. В мене не було сили сказати, що я згодна, щоб сталося так, як має бути. А гніватися і плакати в тому випадку було великим полегшенням.
Ви, напевно, не раз бачили той надто єлейний образок, де Ісус стукає в двері. То я не про образок буду, а про двері. Спочатку крізь шпаринку проліз Льюїс з листом від Крутеня (вони тепер на телефоні, що дуже рятує). В них завжди про почергові спади і піднесення, про закоханість, яка може бути як спокусою, так і благословенням, залежно від того як людина з нею справиться. От, знайшла: в 26 і 27 листах чорт говорить свому племіннику:
  • "Главная проблема - самоотверженность. Обрати еще раз внимание на изумительную работу нашего филологического отдела, заменившего положительное Вражье слово "милосердие" отрицательным "самоотверженность". Благодаря этому мы приучаем человека отказываться от разных выгод не на благо и пользу кому-нибудь, а для того чтобы "отвергать себя" без всякой пользы для ближних."
  • "...ты можешь беспокоить его назойливым подозрением, что привычка послушания абсолютно абсурдна и не может привести ни к какому объективному результату... Если то, о чем он молится, не исполняется, значит, просительные молитвы бесполезны: если же то. о чем он молится, исполняется, он, конечно, сможет найти какую-нибудь физическую причину и сказать себе: "Это и так бы случилось".
  • "Он считает, что наш Враг, как и он сам, воспринимает в настоящем одно, в прошлом помнит другое, а предвидит в будущем третье. Может быть, он и верит, что Враг вовсе не так во спринимает мир, но в глубине души он все равно этого не понимает. (На самом деле) сегодняшняя молитва человека -- один из бесчисленных компонентов, используемых Врагом при создании завтрашнего бытия. Почему этот творческий акт оставляет место их свободной воле -- проблема проблем, тайна, скрытая за всей этой Вражеской чепухой о "любви". Однако как это осуществляется, мы знаем: Враг не предвидит, как люди будут свободно содействовать будущему, а видит, как они действуют в Его безбрежном настоящем".
Ще пройшло може півдня і ввечері крізь вже привідкриті двері мені простягнули, вибачте за поезію, але то правда - справжній діамант. Митрополит Андрій Сурожський про віру людину в себе. Нині лише шматочок - початок весни:
"Справжня віра в себе - це впевненість в тому, що у мені є щось таке, чого я не знаю, щось, що для мене самого є незбагненним, щось, що може розкриватися і дійти до якоїсь міри повноти і досконалості. Самовпевненість базується на знанні сомого себе, можливо, на якійсь перебільшеній самооцінці, натомість віра не потребує жодної самооцінки, тому що її предмет - саме тайна людини" (зі збірника "Людина перед Богом").
Ви відчуваєте скільки тут любові до людини? До кожної людини. І скільки поваги до її таємниці...
Наступного дня була неділя, ми мали концерт в монастирі в Уневі і санки опісля. Після цієї поїздки моя дівчача частина душі розцвіла.
danka_v_dorozi: (Default)
Я поділюся шматком Листа №13 Баламута (автор К.С.Льюїс, для тих, хто не читав цієї книги - знайте, це придумана збірка листів старшого чорта до молодшого з вказівками як спокушати людину. Тому там все вивернуте і Ворог - це Бог). Кожен з вас знайшов би якісь свої наголоси. В мене наголос на шматок про неповторність особистості і про волю свою і волю Бога:
"Конечно, я знаю, и Враг не хочет, чтобы люди были привязаны к самим себе. Но это совершенно другое дело. Помни, что Он действительно любит этих маленьких насекомых и до смешного ценит неповторимость каждого из них. Когда Он говорит, что они должны отрешиться от себя, Он имеет в виду отказ от притязаний их своеволия. Когда они следуют этому наказу, Он возвращает им личность во всей полноте и даже хвалится (боюсь, вполне искренне), что они тем больше обретают себя, чем больше принадлежат Ему. Радуясь тому, что они жертвуют даже самыми невинными проявлениями воли, Он ужасается, когда они по какой то причине изменяют самим себе. А мы всегда должны побуждать их к этому. Самые глубокие импульсы и склонности человека -- то сырье, та строительная площадка, которыми Враг снабдил его. Заставив его отойти от них, мы выигрываем очко. Даже в несущественных вопросах желательно подменить его собственные взгляды земными стандартами, условностями или модой. Сам я всегда искореняю из своего пациента всякую личную склонность, например интерес к состязаниям по крикету, коллекционирование марок или любовь к какао. Такие склонности не несут в себе, разумеется, никакой добродетели. Но в них есть какая-то невинность, какая-то смиренность, самозабвение, которые мне противны. Человек, искренне и бескорыстно наслаждающийся чем-нибудь, не обращая ни малейшего внимания на то, что скажут другие, уже самим этим защищен от некоторых наших утонченных методов. Всегда старайся, чтобы пациент отказался от людей, книг, блюд, которые он действительно любит, в пользу "значительных" людей, "самых известных" книги "самых лучших" блюд.
І ще трошки про віру і дію:
"Самое важное - много ли он думает о покаянии и не претворяет  ли  он  его  в действие? Пусть эта свинка
 поваляется в своем раскаянии. Если у него есть к тому  склонность,  пусть  напишет  о  нем  книгу. 
 Это   прекрасный   способ обезвредить то,что  Враг посеял в сердце человека. 
Пусть он займется чем угодно, кроме активного действия.  
Ни  воображаемая  набожность,  ни  душевный  подъем  не повредят нам, если мы помешаем им укрепиться 
в человеческой воле. Как сказал один   из   людей,  активные  привычки  повторение  укрепляет, 
 а  пассивные ослабляет. Чем чаще он погружен в чувства, не  связанные  с  действием,  тем меньше 
 он  способен  к действию и в конечном итоге тем меньше он способен к чувству.".

Недовга історія з 3 пунктів )
danka_v_dorozi: (Default)
 "Как относится к себе" (К.С. Льюїс)
(Статья опубликована "Guardian", 1940, 3 мая)

Отречение от самого себя считают обычно чуть ли не самой сутью христианской этики. Когда Аристотель учит себя любить 1), мы чувствуем (как ни тщательно он отграничивает должный и недолжный виды филаутии), что эта его мысль - ниже христианства. Сложнее с Франциском Сальским 2), когда в особой главе святой автор возбраняет нам питать злые чувства даже к себе самим и советует укорять себя "в духе мира и кротости". Юлиания Норическая 3), проповедует мир и любовь не только к ближним, но и к себе. Наконец, Новый Завет велит нам любить ближнего, как самого себя, что было бы ужасно, если бы мы себя ненавидели. Однако Спаситель говорит, что верный ученик должен "ненавидеть душу свою в мире сем" (Ин. 12 25) и "самую жизнь свою" (Лк. 14.26). 

Мы не снимем противоречия, разъяснив, что любовь к себе хороша до известного предела, а дальше - плоха. Суть тут не в степени. Суть в том, что на свете существуют два вида нелюбви к себе, очень похожие на первый взгляд и прямо противоположные по своим плодам Когда Шелли говорит, что "презрение к себе - источник злобы", а другой, более поздний поэт обличает тех, кто "гнушается и ближним, как собою", оба они имеют в виду нередкое и весьма нехристианское свойство Такая ненависть к себе делает истинным бесом того, кто при простом эгоизме был бы (или побыл бы) животным. Видя свою нечистоту, мы совсем не обязательно обретаем смирение. Мы можем обрести и "невысокое мнение" обо всех людях, включая себя, которое породит цинизм, жестокость или и то и другое вместе. Даже те христиане, которые слишком низко ставят человека, не свободны от этой опасности. Им неизбежно приходится слишком сильно возвеличивать страдание - и свое, и чужое.

На самом деле любить себя можно двумя способами. Можно видеть в себе создание Божие, а к созданиям этим, какими бы они ни стали, надо быть милостивым. Можно видеть в себе пуп земли и предпочитать свои выгоды чужим. Вот эту, вторую любовь к себе нужно не только возненавидеть, но и убить. Христианин ведет с ней непрерывную борьбу, но он любит и милует все "я" на свете, кроме их греха. Сама борьба со своекорыстием показывает ему, как он должен относиться ко всем людям. Надеюсь, когда мы научимся любить ближнего, как себя (что вряд ли случится в этой жизни), мы научимся любить и себя, как ближнего, - т. е. сменим лицеприятие на милость. Нехристианский же самоненавистник ненавидит все "я", все Божьи создания. Поначалу одно "я" он ценит - свое. Но когда он убеждается в том, что эта драгоценная личность исполнена скверны, гордость его уязвлена и вымещает злобу сперва на нем самом, затем - на всех. Он глубоко себялюбив, но уже иначе, навыворот, и довод у него простой: "Раз я себя не жалею, с какой же стати мне жалеть других?" Так, центурион у Тацита "жесточе, ибо много перенес" 4). Дурной аскетизм калечит душу, истинный - убивает самость. Лучше любить себя, чем не любить ничего; лучше жалеть себя, чем никого не жалеть.

1) Аристотель-см. Никомахова этика, кн. IX, гл.8.

2) Святой Франциск Сальский (1567-1622) - швейцарский католический епископ, писатель. О доброте к себе пишет в книге "Введение в благочестивую жизнь" (1609), ч III гл. IX

3) Юлиания Норичская - английский мистик XIV века.

4) Тацит, "Анналы", кн. I, ч. XX.

Лист 9

Feb. 23rd, 2011 08:59 pm
danka_v_dorozi: (Default)
Дуже несподівано врізався у вівторковий вечір К.С. Льюїс. З аудіокниги зазвучали слова прочитаної книги. Але вже забуті. Саме про те, що відбувається. Ще раз дякую за життя автора. Піст близько :)

ПИСЬМО ДЕВЯТОЕ (уривками)
 Дорогой Гнусик!
....
Завладеть душой человека и не дать ему взамен ничего -- истинная радость для отца нашего. А периоды спада -- лучшее время для начала такого процесса.   Но можно и еще лучше использовать эти периоды: воспользуйся мыслями пациента о своем спаде. Как всегда, основное здесь -- держать его волю подальше от разума.
Не давай ему даже заподозрить о законе волнообразного чередования. Держи его в убеждении, что первый пыл не должен прекращаться, что его надо постоянно поддерживать, а нынешняя сухость -- состояние неизменное. Как только ты укрепишь в нем эту ложную концепцию, ты сможешь действовать разными способами. Все зависит от того, принадлежит ли твой пациент к типу людей, легко падающих духом, которых можно искушениями довести до отчаяния, или к типу людей, охотно цепляющихся за фальшивые надежды, которых можно уверить, что все хорошо. Первый тип теперь встречается редко. Если окажется, что твой подопечный принадлежит к нему, все очень просто. Тебе только следует держать его подальше от христиан (что нетрудно в наше время), указывать ему подходящие места в Писании, и пусть он трудится над безнадежной задачей -- пытается воссоздать свои старые чувства собственной волей. Тогда победа за нами. Если же он из людей, довольствующихся надеждами,-- заставим его смириться с низкой температурой собственного духа и постепенно удовольствоваться ею, уверив себя, что в конце концов она не такая уж и низкая. Недели через две ему неплохо задуматься, не были ли его чувства в первые дни обращения несколько преувеличенными. Поговори с ним о том, что "во всем надо знать меру". Если тебе удастся, подведи его к мысли: "Верить хорошо, но зачем же крайности!" Религия "в меру" для нас так же хороша, как полное неверие, и куда смешнее.
Другая возможность -- прямая атака на веру. Когда, твоими трудами, он примет свой духовный спад за прочное состояние, не мог бы ты убедить его в том, что "религиозный период" близится к концу, как и все предыдущие периоды? Разумеется, нет никакой логической связи между утверждением "я теряю к этому интерес" и выводом "значит, это ложно". Но, как я уже говорил тебе, ты должен полагаться на самоуверенную тарабарщину, а не на разум. От простого слова "период", по всей вероятности, сработает весь трюк. Полагаю, что твой подопечный прошел несколько периодов (все через них проходили) и чувствует себя опытней и выше прежних не потому, что относится к ним критически, а просто потому, что они уже позади.
Ясна тебе суть? Держи его разум подальше от простой разницы между "хорошо" и "плохо". Очень милы и туманные выражения: "Был у меня такой период...", "Я прошел через это..." И не забудь трезвого: "Я взрослый человек".
 
Твой любящий дядя Баламут.



danka_v_dorozi: (дорога)
Сьогодні була мить, коли я була напівсонною, і мить, коли була напруженою в слуханні, і мить, коли справді стискали сльози розкаяння, а ще мить, коли була ситою, і мить, в якій поруч була подруга, потім мить, коли серед книг я вибирала послання для нас з братом, ще мить, коли Бог не був на вершечку Собору, і мить, коли мій розпач і жаль лежали написаними на листочку в клітинку, і обов'язково прийшла мить, коли одне за одним стирали їх, мить, коли був тОй отець, а ще майже при кінці мить, коли зламався автобус і мить, коли з слухавці був голос брата.
Так ніжно Льюїс пише про твори Дж.Макдональда: "Спокій його розуму приходив не від активного будування майбутнього, але від відпочинку в тому, що він називав "святим Сьогодні".
От поки я в дні нинішньому, перед моїми очима багато див: минущі, живі люди, конкретні і як ніколи важливі слова, рухи, зустрічі. Нинішні справи - найважливіші, особи, яких зустріла - найдорожчі і слова, які сказала - назавжди, навіть гроші в гаманці - все багатство. Бо це лише на сьогоднішню історію. Сьогодні - найреальніше, найближча можливість до святості.
danka_v_dorozi: (Піст)

Як тільки прочитала цю молитву космонавта з розповіді К.Льюїса "Ангели-служителі" зразу відчула її дуже своєю. Твір правда такий, що в метро читати його не буду, але молитву позичу.
Думаю, як би то так свідомо старатися саме любити, а не шукати свого в кожній ситуації. . .
danka_v_dorozi: (Піст)

 - Не все так просто. Дія, названа жалістю, існуватиме вічно; пристрасть, названа жалістю, помре. Пристрасть жалості, страждання жалості, біль, що змушує нас поступитись там, де не треба, і підлестити там, де потрібно сказати правду, жалість, яка згубила багато чистих жінок і чесних чиновників, - помре. Вона була зброєю поганих проти хороших, і зброя ця зламається.
 - А інша жалість, дія?
 - Це зброя добрих. Вона лине швидше за світло з висот до низин, щоб зцілити і втішити за будь-яку ціну. Вона пертворює тьму у світло, зло в добро. Але вона не може віддати добро в рабство злу. Все, що можна буде зцілити, вона зцілить, але не назве червоне жовтим заради тих, хто хворіє жовтяницею, і не знищить всі квіти в саду заради тих, хто не терпить троянд.
 - Ви кажете, що вона летить з висот до низин. Але Сара Сміт не пішла з Френком в Пекло.
 - А куди ж їй, по-твоєму, треба було іти?
 - Ну, до тієї тріщини в скелях, он там. Звідси н видно, але ж ви знаєте, автобус там зупинявся.
Учитель дивно посміхнувся.
 - Дивись, - мовив він і опустився на коліна. Я зробив те саме, хоч колінам стало дуже боляче, і побачив, що він зірвав билинку і кінчиком її вказав на крихітну тріщинку в землі. - Докладно не скажу, та це тріщинка, чи ні. Однак та, через яку пройшов ваш автобус, не більша за неї.
Я здивувався, навіть злякався.
 - Але ж я бачив безодню! - вигукнув я. - Височезні скелі!
 - Правильно,  - відповів Учитель. - Але ти не тільки рухався, ти збільшувався.
 - Це означає, що Пекло... і весь цей порожній простір...вміщується в такій тріщині?
 - Так. Пекло менше, аніж земний камінець, менше, ніж один атом цього світу, Справжнього Світу. Глянь на метелика в нашому істинному світі. Якби він проковтнув усе Пекло, він би і не зауважив.
 - Там, у Пеклі, воно видається дуже великим.
- Вся злостивість його, вся заздрість, вся самотність, вся хтивість - ніщо перед єдиною миттю райської радості. Зло навіть не взмозі бути злом у тій повноті, в якій добро є добром. Якби всі муки прийняла он та пташка, вона проковтнула би їх, як ваш земний океан поглинув би краплю чорнила.
 - Тепер я зрозумів, - сказав я, - Сара Сміт не поміститься в Пеклі.
Учительствердно кивнув головою.
 - А Сара не змогла б стати меншою, як Аліса в країні чудес?
 - Загибла душа є нескінченно малою, її майже немає, вона зовсім всохлася, замкнулась в собі. Бог б'ється об неї, як звухова хвиля до вуха глухого. Вона стиснула зуби, стиснула кулаки, зіщулилася. Вона не хоче, а зрештою - не може відкрити уста для їжі, руки - для дарунків, очі - щоб споглядати.
 - Значить, ніхто до неї не достукається?
 - Тільки Всевишній зі всіх може так змаліти, щоб увійти в Пекло. Чим вищим ти є , то нижче здатен опуститися: людина може прихилитися до коня, але кінь не прихилиться до миші. Один Христос спустився туди, до них.

                                                       з  "Великого розлучення" К.С.Льюїса
danka_v_dorozi: (Книги)
Вчора вже трохи за північ дочитала книжку про себе. А нині мною просто трясе. Хоч, зрештою, почало трусити ще зразу, тільки-тільки мій зір охопив кінець абзацу і подав свідомості сигнал, що, дуже на жаль, кінець книжці зовсім скоро. Потім було ще читання з економіки, але де вже там я могла повністю присвятитися тому. І сон став продовженням книжки. Тільки героїню точно звали моїм іменем і всіх довкола я знала на ім'я.
То була "Поки ми не набули облич" Клайва Стейплза Льюїса. І те, що вона про мене я зрозуміла десь після 30 сторінки. Після 196 сторінки я змусила себе зупинитися в читанні, бо довкола була гора іншої потрібної роботи. Але доти то все була захоплююча історія, яка не випускала з постійного напружливого стану неймовірної цікавості і уваги. А вчора я вже не стримувалася, пішла дочитувати і чим ближче був кінець, тим більше я розуміла, що то про мене і просила, щоб тільки автор дав відповіді через життя героїні.
Героїня - Оруаль також шукає відповідей. А тому, що не може їх знайти, пише книжку про своє життя як докір богам, які знущаються з людської немічності, забирають цінне і викривлюють пам'ять, а до того ще й мовчать і ніколи нічого не пояснюють. Вона донька поганського царя, потворна з обличчя, а тому в життя рветься з болем і боротьбою (у всьому цьому ми з нею докорінно відрізняємося, вихідні умови в нас різні). Але це все дрібнички. Суть в подіях, пов'язаних зі взаєминами Оруаль з близькими їй людьми: логічно, людина, яку відкидають вже тільки побачивши її зовнішну потворність, радісно шукатиме суб'єкта для обдарування турботою і любов'ю. Її молодша сестра - Психея - справдня красуня і обличчям і душею. Це її не рятує, бо тупа юрба спочатку робить її богинею, а потім так само і винуватицею посухи і відправляє її на жертву. Там Психея знаходить своє подружнє щастя і, ясна річ, тим робить нещасливою Оруель. До того і після того багато-багато всяких подій. Просто мене вразили до глибини душі речі простенькі і очевидні, але мої. Оруель відчуває, що втратила сестру в ту ж мить, коли чує, що та щаслива в заміжжі, коли чує, як та за кожним словом згадує про чоловіка, не може те зробити, сюди піти, бо мусить перше з ним порадитися. Я розумію і Психею, бо маю догорих подруг, схожих на неї, маю образ моїх батьків перед очима і знаю, що для моєї мами і тата саме так і добре. Але як мені шкода старшої сестри і як страшно читати її думки і спостерігати за її вчинками. Я сама полюбляю прив'язувати людей, робити їх своєю власністю і картати потім за те,що відходячи відрізають з собою кусок мого серця. Але як це гидко вигдялає збоку. Бо всі ці дії зрозумілі як день і саме тому, що такі зрозумілі, втікають від свідомості Оруель і моєї. Це стосується не тільки взаємин з людьми, а й ставлення до різних подій. Так природно все оцінювати, виходячи з своєї центричності, і настільки ж зрозуміла бідність того. Оруель молодчинка. Вона розумничка- цариця, добра господарка в свому царстві, справедлива суддя. Тільки для цієї сили розуму, вона відрубує серце: назавжди залишається одною, обіцяє ніколи не прив'язуватися до молоді, не полюбити дітей іншої своєї сестри, не виявити своєї зворушності, не повернутися до тієї Оруалі, яка віддала всю себе Психеї і втратила її. Вона виносить в серці докір і осуд богам. Він, ну ,цілком зрозумілий і для неї і для мене: це ж так нормально бути любленою і так не-побожому забирати любов і робити її причиною нещастя, це так несправедливо страждати від речей, які зовсім не від тебе залежать, мучитися лише тому, що тобі невідомо як діяти правильно, вся правда ніколи не є відкритою докінця і боги покладають на твою голову вибір, наперед вказуючи тобі на те, що ти немічний.
Льюіс бив мене наповал фраза за фразою від Оруалі протестуючої до Оруалі розуміючої і вмираючої:
"Боги мені допоможуть... А чи допоможуть? І все ж варто спробувати, хоч мені здається, допомагати вони мені не будуть. Кожного ранку я повинна прокидатися зі світлими думками...Але я знаю, ще не скінчать мене одягати, як на мене знову найде гнів, або жаль, або мрії, що мучать, або гірке розчарування. І я й півгодини не зможу витримати як треба. І послужлива пам'ять нагадає мені про ті жахливі дні молодості, коли я намагалася підправити свою потворність різними хитрощами, зачісками і яскравим одягом. Холодний піт виступив у мене на чолі, коли я зрозуміла, що збираюся знову взятися за те ж саме. Так не вдалося навіть прикрасити обличчя, що вже говорити про душу!"
" Ніхто не полюбить тебе, хай навіть ти віддаси за нього своє життя, якщо боги не обдарували тебе красивим обличчям. Значить (чому б ні?), боги не полюблять тебе (як би ти не страждав і що б ти не робив, намагаючись догодити їм), якщо в тебе немає прекрасної душі. Потворність наша зовнішня чи внутрішня, народжується разом з нами і супроводжує нас в житті як доля."
"Сама Божественна Природа руйнує нас і губить, не маючи на нас ніякого зла. Ми, простаки, називаємо це гнівом богів, але це настільки ж смішно, як стверджувати, що ревучі річкові потоки в Фарсі поглинають впалу у воду муху тому, що хочуть її погубити".

І Льюіс прекрасно розумів чому важко люблячій людині пояснити щось тому, хто знає тільки любов-власність, як важко справжньому віруючому пояснити віру най-найближчим людям, які самі прагнуть бути джерелом віри.
Оруаль на суді до богів про забрану в неї любов Психеї:
"Краще б ви пили кров люблених, аніж крали їхні серця! Як же це підло - вкрасти в мене її любов, дати їй вміння бачити невидиме для мене... Хай краще люблені будуть нашими померлими, аніж безсмертними у вас. Ай, ви скажете (сорок років ви нашіптуєте мені це), що мені було дано достатньо знаків, щоб повірити в невидимий палац, а я сама не хотіла знати правди. А з якого дива мені хотіти, скажіть-но? Дівчинка була моєю. Ви скажете, що я просто заздрю. Заздрю? Поки Психея була зі мною чого мені було заздрити? Якщо би ви відкрили мої очі, а не її, ви би скоро впевнилися, що я й сама можу все їй пояснити, навчити її тому, чого навчили мене, я би дозволила стати їй на мій рівень. Але слухати балаканину дівчинки, в якої в голові не було жодної думки, крім тих, які я їй туди вклала, слухати як вона розігрує з себе ясновидицю, пророчицю...мало не богиню... хто би витримав таке? Боги існують нам на горе і біду. В цьому світі не вистачить місця для вас і нас. Ми хочемо жити власною волею. Я жила власною волею, я Психея жила моєю, і ніхто, крім мене, не мав на неї права. Звичайно ж ви скажете, що дали їй радість і щастя такі, яких я би не змогла їй дати, і тому я повинна радіти разом з нею. Чого б це? Чому мені має бути діло до якогось нового, жахливого щастя, яке не я їй дала і яке розлучило нас? Невже ви думаєте, що я хочу, щоб вона була щаслива будь-яким щастям? Та краще би Чудовисько розірвало її на шматки в мене на очах! Ви що, не пам'ятаєте чия це була дівчинка? Моя. Моя! Не знаєте цього слова? Моя! Злодії і негідники!"

Оруаль отримує відповіді на абсолютно всі свої запитання і муки, виголошуючи свій осуд богам. Вони так нічого і не мовили. Вона розуміє дуже важливі речі:
1. "Я прекрасно знаю, чому боги не розмовляють з нами відкрито і не нам відповісти на їхні питання. Поки ми не навчилися говорити, чому вони повинні слухати нашу беззмістовну балачку? Як вони можуть зустрітися з нами обличчя в обличчя, поки ми не набудемо облич?"
2. Вчитель Оруаль: "Ми всі- члени і органи одного Цілого, значить ми - як одне тіло, одне створіння: боги, люди, все живе. Важко сказати, де закінчується одне буття і починається інше".
Оруаль: "- О великі боги! Як я вдячна вам. Значить, це справді я ..."
Вчитель: "...несла її (Психеї) муки. Але завдяки цьому вона зі всім дала раду.Чи ти надаєш перевагу справедливості?"
Оруаль: "Ти смієшся з мене, дідусю? Так, я була царицею, я знаю, що не можна залишатися глухою, коли народ вимагає справедливості. Але ж не до справедливості зверталася я, скиглила якась служниця, вередувала сестра :" Чому їй можна, а мені ні? Чому їй дано, а мені не дано? Це нечесно, нечесно!" Фу, яка гидота!"
(Після цього я згадала знайомих -неповносправних: чи не мої страждання несуть вони?)
3. Оруаль за хвилину до смерті: "Шкода, що я не закликала Даарана (племінник) в Глом вчасно: не встигла полюбити його сама і не навчила любити моїх підданих. Моя перша книга закінчується словами: "Немає відповіді". Тепер я знаю, Господи, чому ти не відповідаєш нам. Тому що ти сам - відповідь. Перед твоїм обличчям вмирають всі питання. Хібає відповідь повніша? Все слова, слова, слова, які сперечаються з іншими словами. Як довго я ненавидила тебе, як довго боялась! Я могла би..."

Так сталося, що я ще читаючи твір дуже хотіла, щоб Оруаль відповіла саме на це питання: що вона б зробила, знаючи все від початку? А вона не написала. Тепер буду шукати сама. А за Льюїса ще раз дякую Богові. Яке щастя що він знав все це і написав так багато-багато книжок!

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 01:51 am
Powered by Dreamwidth Studios