danka_v_dorozi: (кухня)
За дослідженнями вчених протягом семи років змінюються абсолютно всі клітини у нашому тілі. Так чисто фізично, кожні сім років ми стаємо зовсім іншою людиною. Звичайно, є ще знання, цінності, уподобання, які складають нашу особистість і не піддаються такій відносно швидкій зміні. Зрештою, в цьому і питання "Хто я?" - напевно не клітини, які мене складають, не посада, яку обіймаю, не вміння, таланти, якими володію, навіть не моє ім'я, - все це можна змінити, або ж стосується ярликів, якими обліплена чи обліпляю. Що ж залишається незмінним? Прагнення, рвіння?

В суботу їхала в травмаї тільки з задертою дороги головою і знайшла шматки таких фресок стилю Ар Нуво, які досі бачила тільки в Брюселі. Як я колись боялася таких будинків, певно через те, що вони були незрозумілі для мене і сірі. В той же день мені подарували диво-подушку з печворку - зелену сову Марту. За роки навчання на економічному факультеті я добре навчилася думати прагматично і всілякі "мі-мі-мі" акуратно складалися в купку "цим не пасує захоплюватися принаймні про-око". Сова Марта якийсь явно прогрес в тому, щоб позбавити милих речей ярлика. Вперше в житті мені закортіло міцно обійняти цю іграшку-подушку і не відпускати її на час сну.
Ще я повернулася до гри на фортепіано. Музикування і німецька мова не дають мені спокою, бо в обох речах я була досить вправною, але через обмеження у свідомому оціненні цих дарів занехаяла обидва вміння. Колись зробив чудо мій викладач з музики: після товчення води у ступі з гранням класиків доби бароко (слухати їх любила, а в гранні не знаходила в них душі), він випадково дав розібрати твір французького імпресіоніста. І стався такий великий прорив, що ми обоє дивувалися. Після цього додалися деякі романтики, і діло би пішло зовсім добре, якби не потреба в технічних речах типу Черні, "крупної програми", на які терпіння у мене просто не було і його відсутність виливалася у зіпсованих нервах мого справді доброго викладача. Музика ненадовго зникла з мого життя і вже через рік я усвідомила, що вона більша за музичну школу, навіть спеціалізовану. В Києві я знаходила піаніно в різних місцях і наполегливість у вивченні творів, які мене зворушували, дозволила знову вільно грати. Я навіть вернулася до "техніків", записалася на уроки джазової імпровізації... і знову впала у творчий ступор. Пальці бігали по клавішах, але імпровізувати мені на заклик викладачки "а отут придумай щось" не вдавалося. Я забила на композицію на довший період і час від часу підбирала популярні пісні, які мені подобалися.
Але музика - це та сама математика і коли її всмакуєш, голова нею міркує навіть у непритомному стані.
Сьогодні спробували з братом розібрати твір для 2 фортепіано Моріса Равеля. Кожен акорд, який твориться у 4 руки - це як відкривання якогось чуда, аж в очах миготить від несподіванки.
Равель також належить до імпресіоністів, його музика дуже багато на образи і різноманіття відтінків. Аж приємно вірити, що він справді був у Львові з концертом напочатку минулого століття.
danka_v_dorozi: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] lana_svitankova at Moar drama!
Друзі, зацікавлені, причетні, здатні поширити! Хвилинка дружнього піару
“Драма.UA” – це краш-тест нової української драми. Глядачі стануть безпосередніми учасниками процесу творення і обговорення найновішої драматургії разом із відомими драматургами, режисерами, акторами та критиками. Досліджуючи нове, фестиваль орієнтується на кращі зразки європейського театру і драматургії.




Подробиці, програма, цікавинки на http://drabyna.org/drama
danka_v_dorozi: (молитва)
За галичан і наддніпрянців, тих, які живуть на півдні, жителів Криму, волинян, гуцулів, лемків, з усіх областей, за тих, які на етнічних українських землях, тих, які по закордонах, на роботах, за тих, які може й не пам'ятають, чи українці вони. 
Чи не диво наші 20 років разом в одній державі... по історії довжеленної, мало не вічної окупації, виселеннях і переселеннях, невгодності режимам, владам... По роках воєн, голодоморів, жахливої незлагодженості, радикальної налаштованості, нарікань і перетягувань наших історій... За пристрасними виголошеннями декларацій, актів, універсалів, після розбиття надій, розстрілів, вагонів на схід, вагонів на захід... ЯК, як воно все склалося в це чудо держави?
Цікаво... це скупчення подій в підручниках історії насправді для кожної окремої людини, в конкретний період також було просто плином часу, одне за одним, живеться, бо живу?
А почуття великої єдності, відчуття наявності країни і неповторності часу, в якому живу оживає тільки в часі, коли цілою церквою співаємо "Боже, Великий, Єдиний", як відспівуємо панахиди і кладемо свічки на площах, згадую страх і неймовірну радість Майдану, співаю гімн, вболіваю за збірну з футболу?

Приїздіть до Львова. Я розповідатиму історії про Україну, які закарбувалися в нашому місті.
danka_v_dorozi: (листи)
Ніч переходу в новий рік видалася аж до незвичайності спокійною і такою, що вимагала постійної ініціативи разом з довірою до того, що саме таким все мало відбутися. Поруч були люди, з якими затишно навіть, якби справдилось припущення про те, що рік буде таким, яким його проведеш. Я преспокійно заснула з невеличкою застудою.
А прокинулася на свято невеликого кола людей. І за таку навічну конотацію до 1 січня дякую всій сім'ї [livejournal.com profile] oksamytka, яка минулого року довірила мені  в духовну опіку другого похресника. Це дуже ніжні і радісні спогади, які мають щасливе продовження в сьогоденні.
Цьогоріч я вирішила не робити жодних обіцянок на рік прийдешній. Згадавши з подругою кожна свої визначні події 2010р., ми подякували за те, що були сили їх пережити, були можливості ділитися рідістю від них. На клаптиках паперу записала власні побажання, про які зі спокоєм можу навіть забути за тиждень-два. Найважливішим для мене є не так їх здайснення, як прийняття того, що відбувається в дійсності зі мною.  До прикладу, напочатку минулого року мені й на гадку не спадало,що все могло скластися ось так,як воно є зараз. Зміни відбувалися мало не щотижня. І продовжують відбуватися. Я дякую за незвичайний досвід, який переживаю щодня і за тепер усвідомлене розуміння того, що цілком розпруженою і заспокоєною я не буду ніколи. І на моє велике щастя. Бо тільки хоч трошки стривоженою життям, я переживаю дуже чітке відчуття того, як сильно потребую Бога, яким добрим Він є, як сильно можу бути любленою.
Бажаю собі сміливості в 2011році. Вже зараз знаю, що зовсім скоро грядуть часи нових змін і невпевненостей, ситуацій, де не буде ознозначної оцінки моїх дій та моїх реакцій. Часом не буде навіть тих, з ким розділятиму професійні переживання. Але у всьому цьому прошу сміливості надіятися, що за всім стоїть маршрут в однозначному напрямку. І поки не дійду пункту призначення, не хочу спочинку.
danka_v_dorozi: (велосипед)

Ніби і звичайний приїзд додому, але внутрішній спокій і якесь нове відчуття завершеності підказують,що приїзд незвичайний. У нас дощовий день. Цікаво, як тепер я ставитимуся до сірих осінніх днів цього міста після дощової Литви, після розпеченого Києва.
В кімнаті побільшало на ще одну величезну валізу і 4 менших сумок. І вперше, вперше за ці роки ми всі разом, цілою сім'єю не залишили їх стояти як є, а потиснулися і таки вмістили в шафи всі матеріальні мої набутки цих років.

Моя бабуся заснула сьогодні спокійною, переконаною в тому, що нарешті її слова,складені в просту фразу, вивчену всіма нами (моєю сім'єю) напам'ять, дійшли до вух її метушливої і ну зовсім не в неї вдалої внучки. І хто б то сумнівався,що навіть за такої ситуації вона все одно знайшла мінімум дві зроблених мною дурниці ;) Але це виправне, варто буде прийти і відвідати її.
І робота дивна... таку я собі уявляла ще як вчилася в школі. Прийшла так собі як з моїх дитячих снів.

Я уявляю собі, що я в новому місті, де я майже сама, і де нікого не знаю. Але це абсолютно нереально. Не в цьому місті. Бо у Львові з-за кожного кута вийде і перетнеться з тобою знайоме обличчя.
І я вже знаю, в чому мні доведеться вправлятися тут ;)  Мій Боже, дай мені терпіння і мудрості на весь-весь-весь львівський гонор!
 


danka_v_dorozi: (Default)
 Я починаю бути схожою на осінь: потрохи опадаю. Але все це з усмішкою.

Довго-довго собі замріювала якого б то життя хотілося, а воно бере і робиться як собі хоче. Тримаюся за Бога як за дельфіна в морі і вірю, що випливу на тихі води.

Нас так сильно люблять. Вірю, що точно буду щасливою з Ним. І дякую всім, хто розуміє безумовно, приймає невідкладно, плаче щиро, помагає з радістю, вітає з надією. 
 
Я в надійних руках.                                                        
danka_v_dorozi: (Default)
Є така мрія, яка нині збулася. На Личаківській у Львові є церква Покрови Богородиці. Селезіанський монастир.   Є дві речі, які притягували до неї: перша - біля церкви є височенна дзвіниця, вигляд з якої мав би бути чудовішим навіть, ніж з ратуші, бо Личаків вищий за центр Львова, друга  (про неї я задумалася побувавши у Вільнюсі) - з другого поверху церкви через скляні вікна виглядає точнісінька копія ікони Остробрамської Богородиці, що у Вільнюсі (відмінність лише в тому, що Львівська - викладена мозаїкою і без металевих прикрас). От залізти на вежу ну, дуже вже нам з братом хотілося. Але вежа-дзвіниця зачинена. А сьогодні за чудових обставин нам відкрив її і навіть поліз з нами найнезвичайніший (ззовні) священик-селезіянин (ну, покищо такого я знаю лише одного).
Підійматися довелося металевими драбинами. Про висоту я просто заборонила собі думати. І про те, що драбини приварені і вузькі також. Ми мали десь з 7-10 хвилин щастя підійматися і ще 10 хвилин нарешті побачити все це:
  
Я звичайно боюся висоти і непевних драбин, підйомів. Я включаю свідомість лише опісля, щоб мати хоч краплю сміливості. Колись я мало не вмерла від страшної дихавки, коли підіймалися на гору Парашку в Карпатах. Було неймовірно соромно за свою невитривалість. Але після того в печерах на Млинках, на камені в Підкамені на мості біля Ворохти, вперше на драбинах в Крехові (тепер це, звичайно, просто дитячі забавки) я ніколи не була сама, без думки, без молитви і вдячності. Ніхто звісно не змушує нікуди лазити, та й рідко мені вдається втрапити на якусь таку адреналінову можливість, але саме в ті хвилини Бога відчутно просто шкірою. І пекло стає реальним. І дорога між одним і іншим справді існує. І лазання по драбині вгору і донизу - суцільна молитва, щоб втрапити в саме те місце.
danka_v_dorozi: (місто)
 Бо що його багато писати, коли такий мороз, що Львів я хіба з-за вікна видивляюся? А зміни є.
Після Вільнюса я знов Львів сприймаю зі спокійним серцем, так як тоді, коли тут жила і межі думок не виходили за межі міста. Львів майже такий же зручний. Чому майже? :) Бездоганності Вільнюсу, крім гарної архітертури і природної милості додає його столичний статус. Ой, Львову трошки бракує цього статусу для щастя його мешканців, для спокою сімей, які тут живуть.
Ну, хай би не столиця, але вільне місто, що самостійно шукає, знаходить кошти і ними розпоряджається. Хай би не столиця, але місто, в якому достатньо гарної роботи для тих, які її шукають. Щоб наші люди не мусили їхати за кращим життям в пуп землі-України - Київ, де по дорозі тратяться сімейний затишок, мир серця і нервові клітиночки. І щоб вони тим більше не мусили роз'їжджатися по тих закордонах, які їх ковтають живцем, разом з пам'яттю про них. 
А так, то у Львові класно. Головне не забуватися, що я у Львові. 
гм... цікаво, чи може Львів брати участь в конкурсі культурних столиць? Минулоріч європейською культурною столицею був Вільнюс. ото вже заходів було: www.culturelive.lt/en/main/ От уявіть цілорічну програму найрізноманітніших культурних і мистецьких заходів "Львів - європейська культурна столиця 20??"
danka_v_dorozi: (Паска)

Шух! - прошугнув перед очима Великий Піст. Та що там, повистрілювали листям і цвітом дерева за якихось три тижні. Землю не впізнати. І все одно, світло завжди ще попереду.
Найбільше, що вразило мене (і це, звичайно, мало статися саме в тиждень перед Великоднем) - неймовірна відповідальність, яка з благословенням впала на мене. Про це обов'язково напишу колись, коли всі емоції трошки поступляться місцем усвідомленій любові.
Зустріч Великодня, на щастя, відбулася у Львові, з батьками. Ну, майже, як книжка пише. Церков і костьолів ми з братом відвідали досхочу. Ай, просто не можу спокійно писати про дім, про Львів і про постійні відкриття. Забирає дух і виводить дихання. Цього разу двоє погодилися, що тим всім завдячуємо Києву, якби не поїхали сюди, ніколи би, певно, не зауважили , не відчули життєвої необхідності і не почали шукати нашого обличчя Львова. Ходили від церкви до церкви: спочатку натрапляли всюди на Плащаницю і свячення пасок, а вже пізно ввечері почули біля Домінікан під час свячення тропар з "Христос Воскрес!".
На сам Великдень. Зустріли Воскресіння дуже радісно, цілою кількатисячною парафіяльною громадою: всі тулилися одне до одного як за невідомо яких добрих часів - Бог послав вітер, який проймав всіх до кісток і змушував шукати прихистку і розуміння в незнайомих ближніх :) (в нашій величезній церкві на такі свята вже давним-давно не вистачає місця для всіх охочих зустріти свято всередині). Ой, я натішилася! Особливо, коли перед "Вірую" наш добрий парох попросив (вже в котре за моєї присутності у Львові!) потиснути одне одного за руку і привітати привітом "Христос воскрес!". Ніхто не поворухнувся (ну, може за винятком тих, хто стояв біля батьків, друзів чи родичів). Ха, а в мене було дуже вигідне розташування - довкола нікого знайомого. Пішла на пролом. Ну, смішнючі такі, я просто не можу: і хочуть потиснути руку, але якось не випадає, страшно чи що. Одне слово, я потиснула кільком людям довкола, привітала і вони дуже-дуже радісно і щиро у відповіли потиском руки і "Востину Воскрес!". Дякувати Богу!
Після Великоднього сніданку вибралися з братом в мандри (от приїдуть фотографії - розповім). А після багатьох подій і пригод, потрапили в Шевченківський гай - забитий людом у вишиванках. Ой, гарно ж було! Натанцювалася досхочу (трохи кумендно навіть, бо тих танців вчилася на "Країні мрій" і на Стрітенських вечорницях в Києві). Очима видивилася на всі боки - всюди знайомі, навіть з Києва. І така радісна поїхала провідувати подругу з чоловіком :) Там ще одна радість. І так радість за радістю, радість за радістю...
Чим добрий Великодень у Львові? Тим, що традиційний, дуже простий, добрий і такий, що кожного приймає.
 

danka_v_dorozi: (Львів)
Хтось такий є в кожному місті. Просто переконана, бо для них місто знаходить чудеса, привідкриває свою історію, і завдяки їм розповсюджуться вірус особливої цікавості до історії міста, неземна любов до всіх, хто його творив і творить, бажання заразити інших. Львів має свого такого - Юрія Теодоровича (прізвище навідріз відмовився назвати). Ми з мамою знайшли його ніби випадково, а ніби й не дуже. Були у Львівському етнографічному музеї (це буде моя наступна знахідка, коли вернуся додому), де нам порадили відвідати виставку Львівських левів в єзуїтському колегіумі (монастирі). А що, він вже відкрився для відвідувачів??? - не вірила я. Відповідь я певно просто прослухала, бо вже в голові крутилися свої думки...Ах, мрія потрапити туди, куди важко потрапити і там, де точно багато до моторошності цікавого :)
То була галерея "Равлик" (ще від дитинства пам'ятаю , що то Львівський розплідник творчості). Перед старими металевими дверима підвальчику, на камінцях, ковані равлики (я їх ніколи раніше не зауважувала!). І то була відкрита, покищо тільки частина, єзуїтського монастиря для відвідувачів. Зайшли би Ви туди самі - тільки звели б плечима: ну, дві-три підвальні кімнатки з старою цеглою, купа піску, ну, ще кам'яна голова від якоїсь скульптури, і, правда, старезна кам'яна труна. Моторошно, але, не особливо цікаво. Але то тільки якщо би тут не було Юрія Теодоровича...
Не знаю хто він - чи екскурсовод, чи просто сторож того приміщення. Але він вносить світло всім, хто спускається в це неглибоке підземелля. Як він розкаже про ті кімнати, про сам єзуїтський монастир, про Львів!!!! Строгий, виключно факти, поєднання теперішнього з минулим і прийдешнім, історія- казка, історія-віра, історія- любов. "Німецький Львів, босі капуцини, "кожна вулиця - інша національність, а вкупі всі мирно живуть", "регіони України об'єднає оце каміння", "тю, вони кажуть, що Львів на смак кави і пива, а він же від пупа ремісниче місто", "поприїжджали тут з ефіру знімати привида монаха і поїхали, і чого їх той привид цікавить,а не оце каміння, яке промовляє", ой, ну безмір інформації, яка легко горнеться до серця і, здається, живе в твоїй голові, скільки себе пам'ятаєш. Десь з годину ходили ми за ним як слухняні овечки, слухали-слухали і боялися, що він зненацька зупиниться і скаже що вже кінець. Я думала він професор історії, філолог, на крайній випадок письменник-любитель. А він, виявилося, інженер, все життя на фабриці. Так, десь -колись по змозі вичитував всі книжки про історію нашого міста. І от на старості нарешті здійснює своє покликання...
Дуже запрошує вас всіх в гості.
Як часто в таких випадках буває, я дуже хотіла його обійняти, але обмежилася тисячним "дякую".
danka_v_dorozi: (Музика)
Випадково залізла на сайт Дзиги, а там щось саме для мене приготоване. Може і вам весело стане :)

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 24th, 2017 02:37 pm
Powered by Dreamwidth Studios