danka_v_dorozi: (жіночність)
Ну, що сказати: заходжу в книгарню "Є", відкриваю першу книжку, яку собі вподобала, будь-яку сторінку і в очі кидаються ці 3 рядки:
"Коли не можеш бути всім для когось одного найдорожчого, будь усім для всіх. Бо й засохла виноградна лоза від доторку доброго виноградаря пускає новий пагін і приносить добрий плід" (Богдана Матіяш "Казки Різдва")
nature-rain-park-bench-1920x1080
danka_v_dorozi: (листи)
А ось що: триває міжнародний тиждень книги і гуляє традиція з таким простим правилом:
Берете найближчу до вас книгу, відкриваєте на 52 сторінці і читаєте 5-те речення згори. У Фейсбуці його роблять сьогоднішнім статусом. Не потрібно писати назву книги.
А мені цікаво просто ділитися і читати чужі.
Моє: 
"А може, все ж таки варто поборотися з отим "ніщо" й не дати йому повалити стільки непохитних розумових побудов, щоб не проміняти на ніщо найвищого блага, яке ми шукали і знайшли завдяки світочеві істини?"
danka_v_dorozi: (листи)
Вчора на творчій зустрічі, пані Ніна Бічуя сказала фразу, за ради якої варто було все організовувати. Письменницю запитали що своїми творами вона намагається донести до читача. Пані Ніна, спочатку замислившись, відповіла: "Намагаюся не образити людину". Контекст зустрічі, звичайно, дав мені більше розуміння про що саме йшлося.

      Н.Бічуя називала те, чим ми можемо радіти навіть зараз, розповіла про "неозлоблених" людей - тих, які постраждали від радянського режиму, проте, повернувшись з заслання ніколи не докоряли тим, які продовжували писати те, чого вимагав час. 
      До речі, про час теж поділилася: спішити треба в тому значенні, що робіт на потім немає. І часу як поняття для письменниці також немає - є відміряне довге зараз. 
 
    Я нічого не знала ні про пані Ніну, ні про її твори. Слухала і раділа тим, що тепер хоч трохи дізнаюся і то не з других вуст.
danka_v_dorozi: (молитва)
 (митр. Антоній Сурожський, уривок з книги "Ступени")

К смерти у меня отношение своеобразное. Я хочу объяснить, почему я к смерти отношусь не только спокойно, но и с таким желанием, с такой надеждой, с такой тоской по ней.

Первое яркое впечатление о смерти восходит ко времени моего разговора с отцом. Он мне как-то сказал, что я должен прожить так, чтобы научиться ожидать свою смерть, как жених ожидает свою невесту; ждать ее; жаждать ее; ликовать заранее об этой встрече и встретить ее благоговейно, ласково. Вот первое впечатление.

Вторым впечатлением много лет спустя была смерть отца. Он скончался внезапно. Я пришел в его комнату – это была бедная маленькая комната. На верхнем этаже французского дома были кровать, стол, табуретка и несколько книг. Я вошел внутрь, закрыл дверь и меня обдала такая тишина, такая глубина тишины, что я воскликнул:

– И люди говорят, что существует смерть. Какая это ложь!

Вся комната была преисполнена жизнью и такой полнотой жизни, которую на дворе, на улице я никогда не встречал. Вот поэтому у меня такое отношение к смерти и я с такой силой переживаю слова апостола Павла: «Мне жизнь – Христос, а смерть – приобретение». Пока я живу в плоти, я отдален от Христа. Другие его слова меня тоже очень поразили. Он всецело хочет умереть и соединиться со Христом, но однако добавляет: «Для вас нужнее, чтобы я остался в живых, я буду продолжать жить». Это последняя жертва, которую он может принести. Все, к чему он стремится, на что он надеется, чего желает, он готов отложить, потому что он нужен другим.

Смерти я видел очень много. Я работал пятнадцать лет врачом, из которых пять лет на войне во французском сопротивлении. После этого сорок шесть лет я прожил священником и постепенно похоронил целое поколение нашей ранней эмиграции. Меня поразило то, что русские умирают спокойно, а западные порой со страхом. Русские – потому что они верят в жизнь, уходят в жизнь. Одна из истин, которую и каждый священник, и каждый человек должен повторять себе и другим: не надо готовиться к смерти, надо готовиться к вечной жизни. О смерти мы ничего опытно не знаем, мы не знаем опытно, что происходит в момент умирания. Но одно мы знаем, хотя бы зачаточно, что такое вечная жизнь. Каждый из нас знает на своем опыте, что бывают какие-то мгновения, когда живешь не временем, а какой-то полнотой жизни, каким-то ликованием жизни, которое не принадлежит земле. Поэтому первое, чему мы должны учить себя и других – это не готовиться к смерти, а готовиться к жизни. Если говорить о смерти, то говорить о ней только, как о двери, которая широко распахнется и даст нам возможность войти в вечную жизнь. Но умирать все-таки непросто. Что бы мы ни думали о смерти, о вечной жизни, мы не знаем ничего о смерти самой, об умирании. Я хочу привести один пример из моего опыта во время войны.

Я был младшим хирургом на фронте. У нас умирал молодой солдатик двадцати пяти лет. Я пришел к нему вечером, сел рядом с ним и говорю: – Как ты себя чувствуешь?

Он посмотрел на меня и сказал:

– Я сегодня ночью умру.

– А тебе страшно умирать?

– Умирать мне не страшно, но мне больно расставаться со всем тем, что я люблю: с молодой женой, с деревней, с родителями. Одно, действительно, страшно – это умереть одному

– Ты не умрешь в одиночку.

– То есть как?

– Я с тобой останусь.

– Вы не можете всю ночь просидеть со мной.

– Почему же? Могу просидеть.

Он подумал и сказал:

– Если вы даже посидите со мной, в какой-то момент я это перестану осознавать, и тогда я уйду в темноту и умру один.

– Нет, вовсе не так. Мы сядем рядом и будем разговаривать. Ты мне будешь рассказывать: о деревне, о семье, о детстве, о жене, обо всем, что у тебя в памяти, на душе, что ты любишь. Я тебя буду держать за руку. Постепенно тебе станет утомительно говорить, и я буду говорить больше, чем ты. Потом я увижу, что ты начинаешь дремать и тогда я буду говорить тише. Ты закроешь глаза, и я перестану говорить, но я тебя буду держать за руку, и ты будешь периодически жать мою руку, чтобы убедиться, что я тут. Постепенно твоя рука будет чувствовать мою руку, но не сможет ее пожимать, я начну жать твою руку. И в какой-то момент тебя больше среди нас не будет, но ты уйдешь не один. Мы совершим весь путь вместе.

И так мы в течение нескольких часов провели эту ночь. В какой-то момент, действительно, он перестал жать мою руку, и я стал жать его руку, чтобы он знал, что я тут. Потом его рука начала холодеть, она раскрылась, и его больше с нами не стало… Очень важно, чтобы человек был не один, когда уходит в вечность.

Бывает еще другое. Человек болеет иногда долго и бывает окружен и любовью, и лаской, и заботой. Тогда умирать легко, хотя и больно. Но бывает очень страшно умирать, если человек окружен людьми, которые только и ждут, чтобы он умер, потому что пока он болеет, они – пленники его болезни. Они не могут отойти от его койки, они не могут вернуться к своей жизни, они не могут радоваться своим радостям, он, как темная туча, висит над ними: "как бы он умер поскорей!". И это умирающий чувствует: это может длиться месяцами, родные приходят и холодно его спрашивают о том, как он себя чувствует и не надо ли ему чего-нибудь, а потом говорят, что у них свои дела и они еще к нему вернутся. И даже, если их голос звучит не так жестоко, человек знает, что его посетили только потому, что надо было посетить, но сами ждут его смерти с нетерпением. А иногда бывает иначе. Бывает так, что человек умирает, умирает долго, но он, любим дорог. Он готов пожертвовать счастьем пребывания с любимым человеком, потому что это может дать радость или пользу другому близкому, любимому человеку.
danka_v_dorozi: (Default)
Нині остаточно робила порядки. 

ВСІ КНИГИ ВЖЕ ПОЗАМОВЛЯЛИ :)

Тепер чекаю на гору знайомств :)
danka_v_dorozi: (Книги)
В бібліотеці вигляділа для себе три книжки, які одразу полюбила і подумки вже гортала сторінки: 1. Льюїс(Том 7), 2.Честертон (Вічна людина),3. Ф.Ріверс (Руф). А пішла ні з чим, бо невчасно здала попередні книжки і вперше в житті мушу відбувати бібліотечне покарання: заборона користуватися бібліотекою аж МІСЯЦЬ, або сплата 13 грн. Оскільки грошей зараз катма, то добре, що є брат, який на свій читацький квиток візьме мені всі ті перлинки.

А поки витискаю соки з того, що є під рукою. А трапилася мені книжка про о.Піо з П'єтрельчіно. Звичайно, особа отця перевершує всі недоліки перекладу і сумбурного набору тисяч історій, втиснених в книжку, дуже заглиблює в духовні переживання і відроджує в моїй пам'яті згадку про поняття малої дороги, яку я мало-помалу забула, бо не шліфувала її розуміння в мому житті нащодень.

Важливе знайшла в словах отця:

"Опанувати себе, перебороти природу, мати чисте сумління - тільки це має значення, бо уподібнює Богові. Цього вистачить, щоб стати святим".
Натомість, найбільшою загрозою для душ своїх каяльників о.Піо вважав почуття смутку та меланхолії. "Їх слід переборювати, постійно пам'ятаючи, що Бог нас любить, незважаючи на наші гріхи, пробачає нам і не карає".
О-о, як багато мені ще іти...
danka_v_dorozi: (Піст)

 - Не все так просто. Дія, названа жалістю, існуватиме вічно; пристрасть, названа жалістю, помре. Пристрасть жалості, страждання жалості, біль, що змушує нас поступитись там, де не треба, і підлестити там, де потрібно сказати правду, жалість, яка згубила багато чистих жінок і чесних чиновників, - помре. Вона була зброєю поганих проти хороших, і зброя ця зламається.
 - А інша жалість, дія?
 - Це зброя добрих. Вона лине швидше за світло з висот до низин, щоб зцілити і втішити за будь-яку ціну. Вона пертворює тьму у світло, зло в добро. Але вона не може віддати добро в рабство злу. Все, що можна буде зцілити, вона зцілить, але не назве червоне жовтим заради тих, хто хворіє жовтяницею, і не знищить всі квіти в саду заради тих, хто не терпить троянд.
 - Ви кажете, що вона летить з висот до низин. Але Сара Сміт не пішла з Френком в Пекло.
 - А куди ж їй, по-твоєму, треба було іти?
 - Ну, до тієї тріщини в скелях, он там. Звідси н видно, але ж ви знаєте, автобус там зупинявся.
Учитель дивно посміхнувся.
 - Дивись, - мовив він і опустився на коліна. Я зробив те саме, хоч колінам стало дуже боляче, і побачив, що він зірвав билинку і кінчиком її вказав на крихітну тріщинку в землі. - Докладно не скажу, та це тріщинка, чи ні. Однак та, через яку пройшов ваш автобус, не більша за неї.
Я здивувався, навіть злякався.
 - Але ж я бачив безодню! - вигукнув я. - Височезні скелі!
 - Правильно,  - відповів Учитель. - Але ти не тільки рухався, ти збільшувався.
 - Це означає, що Пекло... і весь цей порожній простір...вміщується в такій тріщині?
 - Так. Пекло менше, аніж земний камінець, менше, ніж один атом цього світу, Справжнього Світу. Глянь на метелика в нашому істинному світі. Якби він проковтнув усе Пекло, він би і не зауважив.
 - Там, у Пеклі, воно видається дуже великим.
- Вся злостивість його, вся заздрість, вся самотність, вся хтивість - ніщо перед єдиною миттю райської радості. Зло навіть не взмозі бути злом у тій повноті, в якій добро є добром. Якби всі муки прийняла он та пташка, вона проковтнула би їх, як ваш земний океан поглинув би краплю чорнила.
 - Тепер я зрозумів, - сказав я, - Сара Сміт не поміститься в Пеклі.
Учительствердно кивнув головою.
 - А Сара не змогла б стати меншою, як Аліса в країні чудес?
 - Загибла душа є нескінченно малою, її майже немає, вона зовсім всохлася, замкнулась в собі. Бог б'ється об неї, як звухова хвиля до вуха глухого. Вона стиснула зуби, стиснула кулаки, зіщулилася. Вона не хоче, а зрештою - не може відкрити уста для їжі, руки - для дарунків, очі - щоб споглядати.
 - Значить, ніхто до неї не достукається?
 - Тільки Всевишній зі всіх може так змаліти, щоб увійти в Пекло. Чим вищим ти є , то нижче здатен опуститися: людина може прихилитися до коня, але кінь не прихилиться до миші. Один Христос спустився туди, до них.

                                                       з  "Великого розлучення" К.С.Льюїса
danka_v_dorozi: (Книги)
Вчора вже трохи за північ дочитала книжку про себе. А нині мною просто трясе. Хоч, зрештою, почало трусити ще зразу, тільки-тільки мій зір охопив кінець абзацу і подав свідомості сигнал, що, дуже на жаль, кінець книжці зовсім скоро. Потім було ще читання з економіки, але де вже там я могла повністю присвятитися тому. І сон став продовженням книжки. Тільки героїню точно звали моїм іменем і всіх довкола я знала на ім'я.
То була "Поки ми не набули облич" Клайва Стейплза Льюїса. І те, що вона про мене я зрозуміла десь після 30 сторінки. Після 196 сторінки я змусила себе зупинитися в читанні, бо довкола була гора іншої потрібної роботи. Але доти то все була захоплююча історія, яка не випускала з постійного напружливого стану неймовірної цікавості і уваги. А вчора я вже не стримувалася, пішла дочитувати і чим ближче був кінець, тим більше я розуміла, що то про мене і просила, щоб тільки автор дав відповіді через життя героїні.
Героїня - Оруаль також шукає відповідей. А тому, що не може їх знайти, пише книжку про своє життя як докір богам, які знущаються з людської немічності, забирають цінне і викривлюють пам'ять, а до того ще й мовчать і ніколи нічого не пояснюють. Вона донька поганського царя, потворна з обличчя, а тому в життя рветься з болем і боротьбою (у всьому цьому ми з нею докорінно відрізняємося, вихідні умови в нас різні). Але це все дрібнички. Суть в подіях, пов'язаних зі взаєминами Оруаль з близькими їй людьми: логічно, людина, яку відкидають вже тільки побачивши її зовнішну потворність, радісно шукатиме суб'єкта для обдарування турботою і любов'ю. Її молодша сестра - Психея - справдня красуня і обличчям і душею. Це її не рятує, бо тупа юрба спочатку робить її богинею, а потім так само і винуватицею посухи і відправляє її на жертву. Там Психея знаходить своє подружнє щастя і, ясна річ, тим робить нещасливою Оруель. До того і після того багато-багато всяких подій. Просто мене вразили до глибини душі речі простенькі і очевидні, але мої. Оруель відчуває, що втратила сестру в ту ж мить, коли чує, що та щаслива в заміжжі, коли чує, як та за кожним словом згадує про чоловіка, не може те зробити, сюди піти, бо мусить перше з ним порадитися. Я розумію і Психею, бо маю догорих подруг, схожих на неї, маю образ моїх батьків перед очима і знаю, що для моєї мами і тата саме так і добре. Але як мені шкода старшої сестри і як страшно читати її думки і спостерігати за її вчинками. Я сама полюбляю прив'язувати людей, робити їх своєю власністю і картати потім за те,що відходячи відрізають з собою кусок мого серця. Але як це гидко вигдялає збоку. Бо всі ці дії зрозумілі як день і саме тому, що такі зрозумілі, втікають від свідомості Оруель і моєї. Це стосується не тільки взаємин з людьми, а й ставлення до різних подій. Так природно все оцінювати, виходячи з своєї центричності, і настільки ж зрозуміла бідність того. Оруель молодчинка. Вона розумничка- цариця, добра господарка в свому царстві, справедлива суддя. Тільки для цієї сили розуму, вона відрубує серце: назавжди залишається одною, обіцяє ніколи не прив'язуватися до молоді, не полюбити дітей іншої своєї сестри, не виявити своєї зворушності, не повернутися до тієї Оруалі, яка віддала всю себе Психеї і втратила її. Вона виносить в серці докір і осуд богам. Він, ну ,цілком зрозумілий і для неї і для мене: це ж так нормально бути любленою і так не-побожому забирати любов і робити її причиною нещастя, це так несправедливо страждати від речей, які зовсім не від тебе залежать, мучитися лише тому, що тобі невідомо як діяти правильно, вся правда ніколи не є відкритою докінця і боги покладають на твою голову вибір, наперед вказуючи тобі на те, що ти немічний.
Льюіс бив мене наповал фраза за фразою від Оруалі протестуючої до Оруалі розуміючої і вмираючої:
"Боги мені допоможуть... А чи допоможуть? І все ж варто спробувати, хоч мені здається, допомагати вони мені не будуть. Кожного ранку я повинна прокидатися зі світлими думками...Але я знаю, ще не скінчать мене одягати, як на мене знову найде гнів, або жаль, або мрії, що мучать, або гірке розчарування. І я й півгодини не зможу витримати як треба. І послужлива пам'ять нагадає мені про ті жахливі дні молодості, коли я намагалася підправити свою потворність різними хитрощами, зачісками і яскравим одягом. Холодний піт виступив у мене на чолі, коли я зрозуміла, що збираюся знову взятися за те ж саме. Так не вдалося навіть прикрасити обличчя, що вже говорити про душу!"
" Ніхто не полюбить тебе, хай навіть ти віддаси за нього своє життя, якщо боги не обдарували тебе красивим обличчям. Значить (чому б ні?), боги не полюблять тебе (як би ти не страждав і що б ти не робив, намагаючись догодити їм), якщо в тебе немає прекрасної душі. Потворність наша зовнішня чи внутрішня, народжується разом з нами і супроводжує нас в житті як доля."
"Сама Божественна Природа руйнує нас і губить, не маючи на нас ніякого зла. Ми, простаки, називаємо це гнівом богів, але це настільки ж смішно, як стверджувати, що ревучі річкові потоки в Фарсі поглинають впалу у воду муху тому, що хочуть її погубити".

І Льюіс прекрасно розумів чому важко люблячій людині пояснити щось тому, хто знає тільки любов-власність, як важко справжньому віруючому пояснити віру най-найближчим людям, які самі прагнуть бути джерелом віри.
Оруаль на суді до богів про забрану в неї любов Психеї:
"Краще б ви пили кров люблених, аніж крали їхні серця! Як же це підло - вкрасти в мене її любов, дати їй вміння бачити невидиме для мене... Хай краще люблені будуть нашими померлими, аніж безсмертними у вас. Ай, ви скажете (сорок років ви нашіптуєте мені це), що мені було дано достатньо знаків, щоб повірити в невидимий палац, а я сама не хотіла знати правди. А з якого дива мені хотіти, скажіть-но? Дівчинка була моєю. Ви скажете, що я просто заздрю. Заздрю? Поки Психея була зі мною чого мені було заздрити? Якщо би ви відкрили мої очі, а не її, ви би скоро впевнилися, що я й сама можу все їй пояснити, навчити її тому, чого навчили мене, я би дозволила стати їй на мій рівень. Але слухати балаканину дівчинки, в якої в голові не було жодної думки, крім тих, які я їй туди вклала, слухати як вона розігрує з себе ясновидицю, пророчицю...мало не богиню... хто би витримав таке? Боги існують нам на горе і біду. В цьому світі не вистачить місця для вас і нас. Ми хочемо жити власною волею. Я жила власною волею, я Психея жила моєю, і ніхто, крім мене, не мав на неї права. Звичайно ж ви скажете, що дали їй радість і щастя такі, яких я би не змогла їй дати, і тому я повинна радіти разом з нею. Чого б це? Чому мені має бути діло до якогось нового, жахливого щастя, яке не я їй дала і яке розлучило нас? Невже ви думаєте, що я хочу, щоб вона була щаслива будь-яким щастям? Та краще би Чудовисько розірвало її на шматки в мене на очах! Ви що, не пам'ятаєте чия це була дівчинка? Моя. Моя! Не знаєте цього слова? Моя! Злодії і негідники!"

Оруаль отримує відповіді на абсолютно всі свої запитання і муки, виголошуючи свій осуд богам. Вони так нічого і не мовили. Вона розуміє дуже важливі речі:
1. "Я прекрасно знаю, чому боги не розмовляють з нами відкрито і не нам відповісти на їхні питання. Поки ми не навчилися говорити, чому вони повинні слухати нашу беззмістовну балачку? Як вони можуть зустрітися з нами обличчя в обличчя, поки ми не набудемо облич?"
2. Вчитель Оруаль: "Ми всі- члени і органи одного Цілого, значить ми - як одне тіло, одне створіння: боги, люди, все живе. Важко сказати, де закінчується одне буття і починається інше".
Оруаль: "- О великі боги! Як я вдячна вам. Значить, це справді я ..."
Вчитель: "...несла її (Психеї) муки. Але завдяки цьому вона зі всім дала раду.Чи ти надаєш перевагу справедливості?"
Оруаль: "Ти смієшся з мене, дідусю? Так, я була царицею, я знаю, що не можна залишатися глухою, коли народ вимагає справедливості. Але ж не до справедливості зверталася я, скиглила якась служниця, вередувала сестра :" Чому їй можна, а мені ні? Чому їй дано, а мені не дано? Це нечесно, нечесно!" Фу, яка гидота!"
(Після цього я згадала знайомих -неповносправних: чи не мої страждання несуть вони?)
3. Оруаль за хвилину до смерті: "Шкода, що я не закликала Даарана (племінник) в Глом вчасно: не встигла полюбити його сама і не навчила любити моїх підданих. Моя перша книга закінчується словами: "Немає відповіді". Тепер я знаю, Господи, чому ти не відповідаєш нам. Тому що ти сам - відповідь. Перед твоїм обличчям вмирають всі питання. Хібає відповідь повніша? Все слова, слова, слова, які сперечаються з іншими словами. Як довго я ненавидила тебе, як довго боялась! Я могла би..."

Так сталося, що я ще читаючи твір дуже хотіла, щоб Оруаль відповіла саме на це питання: що вона б зробила, знаючи все від початку? А вона не написала. Тепер буду шукати сама. А за Льюїса ще раз дякую Богові. Яке щастя що він знав все це і написав так багато-багато книжок!

Перша

Dec. 23rd, 2008 12:52 am
danka_v_dorozi: (релігія)
Умовно працю Мільтона пожна поділити на три частини: 1) Війна серед ангелів; 2) Перше гріхопадіння; 3) Пророцтва про історію людства.
Перша умовна частина тим цікава, що сюжету про роз'єднання ангелів на тих, які визнали Бога за свого Творця, і тих, які себе назвали богами, я взагалі ніде ще не зустрічала (маю на увазі в такому довгому і детальному описі). Мільтон дуже цікаво подає всі картини битв. Признаюся, я себе трохи змушувала все ретельно читати, бо інколи Мільтон захоплювався аж надто баталіями. Ну, та й як людині передати, що творитися могло на небесах, як не через порівняння з цілком людськими способами ведення війни. А ще сер Джон брав участь в Революції в Англії, звичайно вражень було багато. Але потрібно пам'ятати про найважливішу річ тої частини: вона дозволила розвинути уяву і трохи сконцентруватися на важливості (чи значущості) вчинку третини ангелів (тих, які вирішили віддалитися від Бога). За поглядом Мільтона, їхній вчинок був не так продиктований гордістю кожного, скільки, по-перше, вмінням Сатани влучно визначати "бажання і потреби" ангелів, по-друге, гарненько все загортати в аргументовані промови з налице викрученою логікою (найяскравіший приклад: Сатана звертається до ангелів з проханням показати йому того, хто пам'ятає як Бог його створював і хто був найпершим. Оскільки відповісти ніхто не може, то й виходить, що нібито створити їх міг хто завгодно, а не лише Бог. Поступово він підводить їх до думки, що цілком можливо, що й вони самі себе створили) і, по-третє, масовістю, в якій голос кожного зокрема міг би легко загубитися (але при бажанні не загублюється і тут прикладом стає ангел Абдиїл, який єдиний не пристає на заманливі картинки, що їх малює нечистий, і визнає Бога за Найвищого Царя).
Речі, які особливо запам'яталися з цієї умовної частини:
1. Впалі ангели навіть не уявляли глибини падіння. Сцена з описом їхньої поразки і вигнанням до пекла підкреслює їхню повну безпорадність і неусвідомленість поразки, відсутність самого наміру, який би міг виправдати бодай зусилля, вкладені в битву.
2. Мільтон вкладає в уста Сатани дуже влучні слова про завдання зла, а одночасно і добра:
"Мы  будем счастливы, творя лишь Зло,
Его державной воле вопреки.
И если Провидением своим
Он в нашем Зле зерно Добра взрастит,
Мы  извратить должны благой исход,
В Его Добре источник Зла сыскав." (переклад А.Штейнберга, такий як я і читала; Книга 1).
danka_v_dorozi: (Книги)
Я все думала добре-добре підготуватися, все порозкладати по поличках, в голові скласти відповідний послідовний текст і тільки тоді все викласти, щоб і самій було зрозуміло. Але останнім часом події просто в очі кажуть про те, що відкладати і покращувати - найімовірніша перспектива до того, щоб взагалі нічого не було :)

Півроку тому я дошукалася Джона Мільтона з його "Втраченим Раєм". В принципі, маю такий спосіб шукання тих кникож, які точно би хтіла прочитати і радіти з того, що прочитала. Дуже просто - довіряю тим, хто для мене є авторитетом. Колись в школі захворіла життям Махатми Ганді і десь з півроку скурпульорно читала все, що тільки могло попастися під руку про нього (тоді про інтернет ніхто й не мріяв), і в якійсь енциклопедії знайшла, що в студенські роки він страшно захопився працями Льва Толстого. Я собі подумала "тю", якось тоді Толстий мені асоціювався хіба з чимось дуже російським (читайте, москальським) і нудним. Але, я вже писала, я довіряю своїм авторитетам. Я дуже довіряю смаку Ганді, його життя говорить про справді щось хороше, тому я пішла шукати Толстого. І знайшла (тому були присвячені мої перші 2 студентські роки). Напевно і про працю Толстого наберуся колись сил написати...
Але останнє моє відкриття пов'язане з моїм іншим добрим книжковим другом - Клайвом Стейплзом Льюїсом. Це історія моїх 4 і 5 курсів. Ну, ось і простий спосіб відшуковування найкращих книжок - я знаходжу їх або читаючи біографії своїх улюбленців-авторитетів, або переважно в їхніх творах, або коли раптово напрапляю на них, або коли хтось хороший дуже радить. Давно зауважила: те, що найбільше переживається людиною, так чи інакше знаходить вираження в її словах чи справах (і тим більше, якщо це письменники), воно ніби нехотячи просочується в їхні твори. Я дуже полюбила Льюїса, а він легко дав зрозуміти хто були його натхненники: Дж. МакДональд і Честертон. Твори першого в бібліотеці шукаються тяжко, я другого сам Льюїс називає автором творів, які розвивали і стверджували в ньому атеїстичні погляди, тому я ще не зваживалася і їх перечитати. Зате, був ще третій, на якого так часто посилаються багато розумних і добрих людей, та ще й Льюїс, що я не витримала. Ага, Мільтон "Втрачений рай". Інші причини, чого його варто прочитати і лишити в своїй душі:
1. Автор - страшенно розумна і успішна в житті людина, та ще й не побоявся відстоювати свої ідеї: надмірних грошей позбувся, а от щастя і визнання - ні.
2. Книжка писалася в 17 столітті, але даю слово - ви просто не зауважите цього. Деякі ідеї просто випереджають навіть нашу сучасність.
3. Біблія (особливо перша книга Буття) набуває ще одного забарвлення. Звичайно, виникає постійна спокуса прийняти погляд Мільтона на цю історію, але вся книжка вміє дати відчути свободу і цінність кожного сприйняття.
Це деякі з моїх.
danka_v_dorozi: (Книги)

Дуже-дуже люблю читати книжки: стукати пальчиком по твердій обкладинці, листати сторінки (особливо люблю перегортати їх і на знак того, що попередня вже прочитана трошки міцніше притискати на розвороті нової, розкриваючи її простір). А запах книжок! Нові то вже пахнуть клеєм чи чимось специфічним від складу паперу, а старі... старі вже мають такий запах, який викликає повагу до їх віку і щиру цікавість.
Щоразу як маю нову книжку на прочитання, то неймовірно тішуся. Бо це ніби квиток в якусь ще незнану сторону, як стежка, по якій дуже хочеться пройти і дізнатися куди вона протоптана. І люблю говорити з книжками. От коли вже трохи познайомлюся з котроюсь і починають крутитися в голові питання чи з'являються якісь захоплення до прочитаного, вклеюю на останній сторінці липкі кольорові папірці. Взагалі не уявляю собі читання книжки без папірця і свого маленького, гостро підточеного олівця. Страх як люблю це діло: виписую номер сторінки, перше і останнє слово фрази, яку захочу ще і ще прочитати, а потім виписати в якесь місце для пам'яті. Інколи виходить дуже цікаво: тепер читаю книжки довго і поки дійду до середини чи до кінця, шукаю на наліпці що ж я повідзначала вже досі, і виходять цікаві несподіванки. Бо часто деталі вже постираються з пам'яті, або інколи самій знов дивно які влучні фрази автора. Наліпки практикую на книжках з бібліотеки чи на позичених, а на подарованих мені люблю вже підкреслювати, ставити знаки оклику чи знаки питання, люблю малювати смайлики біля речень, які близькі чи просто дуже милі.
Чи варто вам писати як обожнюю бібліотеку? Думаю якби треба було написати про цю любов в якійсь повісті, то назвала би її "Привид бібліотеки". А як я почала любити її після того, як влаштувалася  на роботу і часу на бібліотеку взагалі не стало! А віднедавна я ще й зауважила, що ця любов поширилася і на зал періодики: обкладаюся газетами, журналами і мені здається, що я десь в якомусь свому домі на кріслі-качалці накрита пледом і переді мною теплий камін... А читаю там про банки, економіку найчастіше і вони в періодиці дуже цікаві, бо газетки пишуть про них часто-часто і в кожної свій погляд на те, що відбувається. І потім, вже під сам кінець роблю собі десерт - статтю про якогось письменника, чи лікаря, чи їхні книжки. Нещодавно це була стаття про Сальму Лагерльоф - авторку книжки "Чудесні пригоди Нільса Хольгерсона на дикому гусаку". Йой, як любила ту розповідь в дитинстві! Разом з братом знали її мало не напам'ять і перечитували вдруге, втретє і вчетверте наввипередки.
Коли в п'ятому класі почався предмет "Зарубіжна література" я не сумнівалася, що викладачка з того предмету - найщасливіша людина на світі, бо вона живе в казково гарному будиночку і сама вона чарівниця і біля неї всі-всі-всі герої найкращих розповідей, байок і казок...
Скоро познайомлю вас з своїєю найсвіжішою знахідкою...

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 12:19 am
Powered by Dreamwidth Studios