danka_v_dorozi: (Св.Франциск)
Не так давно - трохи більше 2 місяців тому я вирішила поставити жирну крапку після ставлення до мене, яке мені здалося нечесним, легковажним і зневажливим. Поставити жирну крапку на собі і своїх пориваннях бути щирою і такою, яка хоче допомогати людям, яких я часто мало знаю.
Трохи більше 2 тижнів тому я знову мала ситуацію, коли до справи, в якій я задіяна, застосували дуже вибіркове ставлення. Мене це настільки зачепило, що я на кілька годин просто втратила будь-який душевний спокій і в голові тільки бамкав гнів, лють і обурення очевидною несправедливістю, разючою дволикістю у ставленні до "своїх" і до "чужих" і то від людей, які активісти у чудових справах щодо Майдану і будування оновленого середовища в нашій країні. Було стільки ідей як "відновити світову справедливість" і стільки запитань про те як повестися в цій ситуації, коли не можу справитися зі своїм обуренням.
Нещодавно ми з подругою в розмові погодилися, що майже у будь-якій ситуації дуже помагає просто вийти з кімнати. І в прямому, і в переносному значенні, якщо ти, наприклад не в кімнаті.
Подолати руйнівний гнів тоді допоміг мені священик, який дуже захворів і на прикладі свого здоров'я розповів наскільки важливо не перегнути палицю - не йти в ті дебрі гніву, які ламають віру в Бога, віру в людей і віру в себе, зламують (інколи назавжди) здоров'я. На той період це була найважливіша наука і порада, яка знову переключила увагу з того, чого в мене немає, на те багатство, яке є.
І за 2 тижні трапилося кілька дивовиж. Розповім лише про одну з них: у тій моїй справі на роботі абсолютно непередбачувано нам почали помагати дуже різні люди - хтось просто запрошував на знайомство, хтось пропонував цікавий майстер-клас, хтось пропонував варіанти щодо приміщень, де ми б могли розміститися, а хтось пропонував співпрацю. За цей час ми з моєю співробітницею стільки виявів доброти і "нормальності" від інших людей отримали, що інколи вкінці дня мало самі від радості не плакали через те, що все, насправді, не так чорно і обмежено, коли нам здається, що вже далі нікуди.
Останній тиждень для мене є суцільним повідомленням про те, що в питанні терпеливості є певні "закони":
1. Завжди дочекатися ранку
2. Вийти з кімнати, якщо стається щось, чого не сила терпіти
3. Усім серцем звернутися до Бога - чи то в безпорадності, чи з жалем, чи з питанням
4. Пам'ятати, що Бог може зробити мої межі серця дуже-дуже широкими і остання крапля щодо любові, щодо терпеливості може ніколи не настати, якщо тільки я дозволю, якщо це буде і мій вибір також :)
danka_v_dorozi: (дорога)
Я аж ніяк не горджуся своїм розпорядком дня, тому, коли до мене приходить можливість прийти на роботу раніше, я розглядаю це не інакше як подарунком від Бога на цей день. Пригадуючи свої попередні напружені робочі дні, я дуже свідомо,  перед тим як засісти за розгрібання і виконання всіляких завдань, встала і щедро поблагословила і своє робоче місце, і взагалі весь наш офіс, і університет, і тих, з ким мені доведеться зустрітися/  працювати цього дня. Я їм побажала всього найкращого, бо я знаю, що тепер зі мною нелегко. Я собі ледь вибачаю, а що про інших говорити. Я усміхалася і навіть жартувала ще до 10.00.

Коли перейшло за обід, мені вже стало важко стримувати свій гнів і незадоволення. З моїх спостережень за 2-3 останні  місяці, на роботі я  найчастіше піддаюся гнівові, швидко загоряюся і досить довго киплю, я роблюся неймовірно дратівливою людиною (ті, хто накапостив сидять потім тихо, але бідні ті, які нехотячи потрапили мені під руку), строгою на вигляд (це поволі стає постійним зовнішнім виглядом за замовчуванням, навіть якщо всередині  я дуже спокійна і навіть радісна) і ще в мене дедалі більше зникає бажання довіряти, навіть навпаки, я волію зайвий раз перевірити, бо постійно маю підозри, деяка кількість котрих здійснюються. Інколи, дивлячись на себе збоку, я жахаюся від того, якою можу здаватися тим, хто має зі мною справу. Потім, трохи посумувавши,  я вирішую не сильно тим перейматися, бо при згадці про тих людей, з якими маю найбільше співпраці, розумію, що за інших обставин ми би взагалі ніколи не потрапляли в спільне коло знайомих. Мене постійно турбує лише одне питання, яке я кожного разу ставлю собі. І відповідь на нього не залежить від того, наскільки я виправдовуватиму свою поведінку і скільки прикладів приведу поганої поведінки когось іншого. Я себе ставлю один на один з лицем Бога і питаю якою на роботі я виглядаю  для Нього.

Ось це і є моєю хресною дорогою і щоденним розп'яттям. Мені так важко бути і простою в спілкуванні, і невимогливою і щоб від того не страждали результати роботи. Я досі не вмію не піддіватися на образи і не думати про те, що я постійно перепрацьовую і ніхто цього не оцінить бодай тим, щоб помогти мені тоді, коли я потребуватиму. Не вмію одразу вибачати і забувати назавжди, а не до зручного випадку. Не вмію ставити на місце з любов'ю, чемно але зрозуміло змусити виконувати свої обов'язки, настояти на тому, що мене дратує музика в часі Посту і що це для мене є великою спокусою. Я не знаю як повестися, коли по щоках б'ють раз за разом і  після якогось удару віддаю такої здачі, що після цього мене назвати християнкою ніхто не зможе.

Часом, як сьогодні, мені вдається прийти до свідомості і ще на роботі зупинитися з шаленим обігом внутрішнього спротиву і зовнішнього нарікання. Я сама дивуюся, але чомусь я неймовірно люблю цю роботу, ставлюся до неї як до малої вередливої дитини. Турбуюся як за свою власність. Страждаю від того, що не можу "всім вгодити", бо хотіла би жити мирно з тими, хто також є творінням Бога, до якого звертаюся. Більше того, так непросто мати всі ці негативні емоції з тими, кого зранку благословляла :)
Хресна дорога починається з цього - я вирішую і постановляю віддати всі ці прояви і внутрішні реакції. Бо, хоч вони народжуються в мені, але не є частиною мене. Протиставляюсь їм і відмовляюся від них. Трохи мучить якась думка про те, що все ж я страшенно недобра, але я всеціло намагаюся передатися Богові, бо вже вирішила робити так, як би робив Він. З цього моменту все значно легше, якщо я все зовсім довірю Йому. Але я вже писала, що тепер зробилася дуже недовірливою, тому цей етап як стація, коли Ісус падає під хрестом: я роблю його важчим і на дорозі розкладаю всілякі перепони.
На щастя, закінчується цей неймовірно довгий робочий день... І Воскресіння скоро.
danka_v_dorozi: (дорога)
 Думаю, якщо не почати нині, то вже не відомо, коли почну.
Це спільна задумка з [livejournal.com profile] merezhyvo  , якій дякую і за натхнення, і за ідею, і за підтримку.
Такий перший:
(1) БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ
де і як? )
Що буде далі?
- Я чесно не знаю. Мені обіцяють лише важку працю. А я й не шукаю легких шляхів. Скаржитися дуже немає кому, бо в кожного свої біди і мені справді хочеться всіх їх трохи полегшити чи бодай не додавати своїх. Та й нічого хнюпитися в 24 :)
 І головне спокійно опісля подякувати. Бо що інше, як не незгоди дозволяють нам пригадувати, якою гарною і міцною зброєю нас авансом нагородили при хрещенні. 
Ще багато всякого хочеться втиснути. Але найбільше прагну донести: та не бійтеся ви і довіртеся. 
І прошу ваших молитов, щоб не боялася і я :)




danka_v_dorozi: (дощ)
Сиджу в бібліотеці, нікого не чіпаю, вчуся зі всіх сил. І все одно, і тут дістала. Ну, що ж за мова така: чому єдине, що імпортується з неї абсолютно не зважаючи на кордони - лише матюки, для розуміння яких мені не треба знати литовської, щоб зрозуміти???!!! Чи то в Литві, вони звучать зовсім не так яскраво як для нас в Україні? Не розумію...

Чомусь з англійської на весь світ експортувалося "sorry" (вибач), з італійської - вигук "mama mia!" і прощання "чао!", а з російської - тільки всі матюки, ага, ще слова "карочє", "пацани",які недалеко втікли від попередніх. Нещасна якась мова. Чесне слово, шкода. І людей, які вживають також шкода: он як атфомфера погіршилася зразу :(
danka_v_dorozi: (орнамент)
Це буде просто набір думок, які вирвалися в запис.

Як я поважаю людей, які знайшли своє місце і значення, живучи десь поза столицею (що вже й говорити про тих, які живуть в невеликих містах!)! Інколи ходжу Львовом і думаю наскільки я піддалася отруті Києвом і навчанням, які раз вкололи дозу якоїсь хворої ненаситності до біганини і внутрішньої метушні і надовго зробили залежною від постійного самопідстьогування.

Просто неймовірно важко дати собі спокій, коли згадуєш про те, що треба все більше знати, все краще працювати і тягтися, тягтися. Сил хай не буде, але кудись вибитися. А потім вже можна буде і відпочити, стоячи десь на безпечній висоті. Такі дурниці, що хай Бог милує! Але звідкись воно взялося...

Як може таке бути, що цінністю є, наприклад, добра сім'я, яка виховує свідомих дітей і де батьки самі зростають в християнській свідомості і любові, і одночасно такої цінності страшно, бо вона прирікає тебе на кар'єрну посередність, на постійні переживання з приводу самооцінки і, зрештою, ставить питання авторитетності батьків для тих таки дітей? Мої гаряче люблені друзі терплять відверті злидні, часто відчувають нерозуміння, буває,знесилюються просто від того, що вибрали (це навіть не вибір, це щось таке, що ти по-іншому просто не можеш, ти не ти, і тебе немає, якщо немає саме цього вибору) християнське життя: чи в ставленні до роботи, чи в значенні створення і розвитку сім'ї, чи стосовно якихось загальних речей, просто всього, що трапляється в житті.

Це моє високе поціновування, а не скиглення :) Я як їх бачу першим ділом думаю, що їм купити і де взяти грошей. А гроші, як виявляється, рідко в таких випадках стають в пригоді. От трохи би більше часу, щоб зі всіма бути, щоб доглянути і догледіти той час, коли тільки щось таке сумне для них станеться. Щось би зробити, щоб потішити.
Бо я особисто перше, що в тих всіх ситуаціях, які трапилися останнім часом, чула: "Блаженні ви, коли зневажатимуть вас і говоритимуть усяке лихе слово на вас неправдиво, Мене ради. Радійте і веселіться, бо нагорода ваша велика на Небесах". І не лише, коли небезпека і біль приходять ззовні. Всі клопоти і проблеми не будуть останнім словом. Нам так треба довіри! Коли востаннє мої переживання вивели мене зовсім зі стану нормального сприйняття дійсності, я згадала про слова про потребу довіри. В тяжких випадках свідомої сліпої довіри. Коли пройдуть наші турботи, ми зможемо побачити добре випробування, яке зміцнило наші найслабші риси. Ми зможемо усміхнутися.

Profile

danka_v_dorozi: (Default)
danka_v_dorozi

March 2014

S M T W T F S
      1
2345 678
9101112131415
1617 18 19202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 24th, 2017 02:40 pm
Powered by Dreamwidth Studios